13. Келих вина

А тим часом у Херсонесі князь Володимир збирався у путь.  На воду спустили численні лодії, завантажені даниною, яку було привезено з Константинополя та взято з Херсонеса, а також посаг царівни Анни. Коштовний одяг, посуд, дорогоцінності, ікони, церковне начиння, мощі святих, навіть мармурові та бронзові статуї для прикраси княжого палацу - всього того було так багато, що  аж очі розбігалися. 

Найбільшим із кораблів був княжий насад, що мав двадцятеро гребців. На кормі  цього судна поверх настилу побудували справжні невеликі хороми з двома покоями - для князя та княгині. А гребцям та слугам доводилося тулитися в тісному просторі під настилом. На інших лодіях пливли воєводи, бояри, почет царівни Анни, а також священники, зодчі, вчителі, яких запросив з собою Володимир до Києва, аби впроваджувати нову віру на Русі, будувати храми, навчати дітей грамоті.

Більшість княжих дружинників мали їхати на конях по суші, охороняючи навантажені усім  цим добром судна, а також, коли лодії наблизяться до порогів, воїни спільно зі слугами мали витягувати їх на берег і за допомогою спеціальних волоків переправляти суходолом до  спокійного плеса. Це була нелегка і виснажлива праця,  але мандрівка минула без ускладнень. Нарешті усі пороги лишилися позаду, тепер Дніпро був широким і повноводим, ще й попутний вітер сприяв тому, що кораблі рухалися швидко і  навіть гребці могли відпочити.

Анна стояла на палубі разом зі своїми служницями та з цікавістю оглядала мальовничі краєвиди, що пропливали удалині. Ця країна, яку спершу вона вважала дикою і непривітною, все більше їй подобалася. Люди, котрі при побіжному знайомстві видавалися дивними, з часом стали більш зрозумілими,  Анну дивували їхня щирість та простота. На її батьківщині, у Візантії, все було зовсім по-іншому. Там імператори прирівнювалися мало не до богів, усе їхнє життя підкорялося суворому придворному етикету, щодо найменших дрібниць існували цілі зібрання правил та традицій, порушувати котрі було суворо заборонено. Тут же вона з подивом спостерігала, як князь може запросто поплескати свого дружинника по плечу, як рівного собі, або ж їсти з ним за одним столом. У палаці в Константинополі, де вона провела все життя до заміжжя, імператорська родина взагалі не мала права їсти й пити на людях. На всіх святах та бенкетах правителі просто сиділи на чолі столу та слухали славослів'я на свою адресу. А демонструвати будь-яким чином те, що ти жива людина, така ж, як і твої піддані, з такими ж потребами і почуттями - то вважалося майже непристойним.

Тепер же вона потихеньку пізнавала різні, прості радощі життя, яких була позбавлена від народження, і все це їй дуже подобалося. А найбільше припав Анні до душі її чоловік. Тепер вона дякувала Богу у молитвах за те, що напоумив братів видати її заміж саме за молодого та відважного Володимира, а не за підстаркуватого германського імператора. Князь завжди був із нею ввічливим, виявляв усі знаки поваги, що належали їй як його дружині та спадкоємиці імператорського роду. Можливо, в глибині душі вона очікувала чогось більшого? Скоріше за все, царівна Анна навіть не здогадувалася, що між чоловіком та жінкою можуть бути якісь палкі,  пристрасні почуття. Її цілком влаштовувало те, що вона мала зараз.

Коли Володимир підійшов до неї та зупинився поруч, вона приязно йому посміхнулася. Так її виховали - у будь-якій ситуації жона має бути лагідною і доброзичливою, ніколи не сперечатися, не висловлювати власних бажань, а задовольнятися тим, що пропонує її чоловік.

 - Чи до вподоби вам, княгине, наша Руська земля? - спитав він, вказуючи рукою на  степ, де ще зелені, не вигорілі на південному сонці трави хвилювалися під поривами вітру, неначе справжнє море. Поміж  зелених хвиль пломеніли яскраві острівці диких маків, а над усім цим розділлям розкинулося безкрайнє синє небо.

 - Тут дуже гарно, - відповіла Анна, старанно підбираючи руські слова, які вже встигла вивчити, спілкуючись зі служницями та священниками. Натомість і Володимир трохи знав грецьку, то так, на суміші двох мов, вони мали змогу порозумітися між собою.

 - Чи не будете ви заперечувати, як я  ненадовго залишу вас? Хочу вирушити з частиною своїх воїнів уперед. Бо належить підготувати для вас урочисту зустріч, щоб наш народ зміг належно вшанувати свою княгиню.

Анна трохи примружила свої блакитні очі. Вона знала, що у князя до неї були дружини. І здогадувалася, що зараз він поїде вперед не стільки для організації урочистої зустрічі, як із метою усунення з палацу усіх тих, хто наразі був там зайвим.  Певно, спішно накаже своїм колишнім жонам перебиратися до якоїсь заміської резиденції, а потім буде таємно навідувати їх. Але її така ситуація не влаштовувала.

- Скажіть, княже, а як ви думаєте вчинити з матерями ваших дітей? - так само вкрадливо-лагідним голосом спитала вона. - Чи не образите їх тим, що, змінивши віру, тепер повинні бути вірним єдиній законній дружині?

 - Не думаю, що вони образяться, - відповів Володимир. - Я кожній  дам дім і все необхідне для забезпеченого життя.

 - Добре було б, якби ви підшукали для усіх них мужів, - продовжила Анна, ніби випадково торкаючись його руки і зазираючи князеві в очі. - Адже найбільше щастя для жінки - це коли  поруч із нею гідний чоловік. Негоже їм буде жити одним, без турботи і підтримки...

 - Я обов'язково подумаю над цим, - Володимирові не сподобалася тема їхньої  розмови, він хотів поговорити про щось приємніше. Проте Анна вирішила розставити усі крапки над "і".

 - А дітей можна влаштувати в нашому палаці, щоб їх навчали грамоті та тому, як правильно себе поводити, - продовжувала вона.

Володимиру стало прикро, почувся в її словах докір, начебто його діти усі як один були неграмотні та невиховані.

 - Старших синів я відправлю у волості, хай вчаться керувати державою -  на ділі, а не по книгах, - відказав він. - А молодші могли б лишатися зі своїми матерями, поки підростуть.