8. Боги старі і нові

Весна того року прийшла рано. Скоро зійшов сніг, зазеленіла на луках молода травиця. Прилетіли з вирію птахи та що є сил щебетали, радіючи теплу та сонечку. Тішилися й діти, котрі, нарешті, могли досхочу бігати та гратися надворі, а не сидіти в задушливих кімнатах.

Ярослав із Ясеном стояли на ґанку та спостерігали за тим, як дівчата-прислужниці з палацу співали гаївки. Взялися всі за руки та водили хоровод, а посередині стояла найкрасивіша з них - Леля, з довгою чорною косою, великими блакитними очима, в вишитій сорочці та вінку з перших весняних квітів.

 - Ой див, див, ой Ладо,

Повідай нам усю правду, - співали гуртом дівчата.

А Леля відгукувалася::

-Ой див, див. ой, Ладо,

Яку правду повідати?

 - Ой див, див, ой, Ладо,

Як то парубочки скачуть? - знову заводили хором.

 - Ой див, див, ой Ладо,

Ой, то в гору, то в долину,

Ой то в терен, то в кропиву, - відповідала Леля, пускаючи очима бісики.

Її подруги весело сміялися, підморгували до хлопців на ґанку. Ясен навіть трохи засоромився од такої надмірної уваги, бо дівчата були старші, тож було зрозуміло, що тільки кепкували з них, малих.  Але все одно було приємно стояти тут, на нагрітому сонечком помості, відчувати на обличчі свіжий вітерець, дивитися на зграбні постаті дівчат. Минула довга зима, і, здавалося, попереду чекає якась велика радість, несподівані пригоди.

Та їм не вдалося дослухати пісню до кінця, бо прийшов Родим і покликав обох до палат.

 - Прислав великий князь вам учителя, ченця з Болгарії, буде вам розказувати про нову віру, - пояснив "дядько".

Ясен чув уже про те, що князь Володимир, забажавши руки грецької принцеси, отримав від її брата-імператора умову - запровадити на Русі християнство. Втім, ця віра не була для нього чимось геть новим - бо на той час у Києві вже стало чимало християн. Та й серед князів були прихильники нової віри - як-от князь Аскольд, котрий охрестився під час свого переможного походу на Царгород. а за часів князя Ігоря було збудовано в Києві першу церкву святого Іллі. Християнську віру після загибелі чоловіка прийняла й княгиня Ольга. Рузя розповідала їм, нібито до Ольги сватався сам візантійський імператор, але вона обхитрила його - попросила, щоб він був її хрещеним батьком, а той і погодився, радіючи, що наверне княгиню до своєї релігії. Та потім виявилося,  що закони церкви забороняють вступати в шлюб хресним батькам зі своїми хрещениками - так і спіймав імператор облизня. А   мудра княгиня повернулася до Києва, привізши з собою капелана, отця Григорія, а пізніше ще  з Німеччини запросила місіонера Адальберта, котрий навертав киян до своєї віри.

Проте князь Святослав такими діями матері був незадоволений, бо сам не збирався відмовлятися від віри своїх предків. Через це наприкінці свого життя Ольга мала з сином напружені стосунки, кажуть, він навіть грозився вигнати грецьких священників із міста. Але погрози своєї виконати не встиг, бо загинув на дніпровських порогах. А син його Ярополк, котрий виховувався під впливом своєї бабусі Ольги, хоч сам і не був християнином, та до нової віри ставився поблажливо, і за його короткого правління жодних утисків проповідники християнства не зазнавали.

А от коли Володимир прийшов до влади,  він став ревним прихильниковм давніх богів. Навіть перед своїм палацом у київському дітинці звелів поставити  статуї шести верховних богів.

Центральне місце у цьому пантеоні займав дерев'яний ідол головного бога - Перуна, зі срібною головою і золотими вусами. Перун був богом родючості, грому і блискавки, володарем неба. А ще -  богом-войовником, покровителем княжої дружини. Воїни у своїх клятвах завжди присягалися саме його іменем. По небу він їздив у вогненній колісниці, запряженій крилатими кіньми. На зиму замикав небо й засинав, а навесні своїм могутнім молотом розбивав зи­мові пута землі, і все знову оживало. Перун на всіх наводив страх, метаючи свої вогняні стріли в демонів та недобрих людей.

Був серед Володимирових богів і Дажбог - бог Сонця. Він вважався подателем добра і багатства, божеством достатку, опікуном громади і народу. А поряд із ним знаходилася статуя бога Місяця - Хорса.

Ще одним богом, чий ідол возносився перед княжим теремом, був Стрибог - бог вітру, покровитель погоди. Поряд із ним стояв Симаргл - божество молодих паростків, заступник насіння і коріння. Він у вигляді  крилатого вогнедишного собаки захищав сходи, котрі вели на небо, виступав посередником між верховними богами неба і духами землі.

Було у Володимировому пантеоні й жіноче божество -  Мокоша - сестра Сонця, богиня дощу і води, котра також вважалася покровителькою жіноцтва, заступницею породіль.

Усім цим богам приносилися жертви - різноманітні дари природи. На Русі не було якихось окремих жерців чи священників - люди приходили до богів та зверталися до них своїми словами, також кожен сам підносив жертву, яку вважав за потрібне. Правда, християнські проповідники стверджували, що русичі нерідко здійснювали і людські жертви. Проте, якщо таке й траплялося, то у дуже давні часи, бо нині Ясен про подібні випадки не чув.

***

Болгарський священник, який звався отцем Никифором, був високим і худим, з суворим смаглявим лицем, на якому виділявся чималий ніс, що в очах Ясена робило його схожим на великого чорного крука. Його мова, хоч і була подібною до руської, та все ж відрізнялася, тож хлопцям не так-то й легко було зрозуміти те, що їхній навчитель їм розповідав. Та з часом вони вже почали добре розбирати все, що він казав, хоч і страшенно нудьгували на його уроках. Засвоїли хіба головне - що бог у християн всього один, але має він сина Ісуса Христа, которого послав до людей, а ті взяли і вбили його, після чого той воскрес і піднявся на небо.

Ясену було не дуже зрозуміло, як це Божий син дався себе розіп'яти на хресті. На його думку, Христу треба було усіх тих кривдників суворо покарати, щоб іншим неповадно було. Проте свої роздуми хлопець тримав при собі, бо вже не раз отримував від ченця замашною різкою по спині або руках, якщо неуважно слухав або перебивав його мову. Так само діставалося і Ярославу, незважаючи на його високе походження. Болгарин мав тверде переконання, що лише за допомогою різки можна вбити хоч якісь знання у голови цих не надто старанних учнів.