6. Князь-завойовник

 - Вирізняла княгиня тих дітей - Добриню та Малушу - серед простої челяді, - продовжувала розповідь Рузя.  - Жодної чорної роботи їм не доручала. Хлопця віддала до дружинників навчатися воїнської премудрості. А дівчину тримала коло себе, довірила їй ключі від усіх покоїв, навчала з тим, щоб у подальшому Малуша всіма слугами керувала. Вона й за стіл сідала разом із князями, не прислуговувала їм, як усі ми. Була дуже гарна з себе - висока, струнка, світловолоса, з великими синіми очима. Буває, як гляне на когось тими очиськами - аж мороз по шкірі йде! От і не дивно, що став задивлятися на неї князь Святослав.

А він на той час мав багато наложниць, була в нього і законна дружина - Предслава, донька угорського князя Такшоня. Вона народила Святославові двох синів - Ярополка і Олега. Та Малушу князь уподобав більше від усіх інших своїх жінок,  хоча вони й зустрічалися потайці, бо знали обоє, що якби про те довідалася княгиня Ольга - це дуже розгнівило б її. Бо хоч і полюбила Малушу, та все ж не забувала, що та була дочкою її ворога.

Отож, коли Ольга дізналася, що її ключниця при надії, і що батько дитини - князь Святослав, то спересердя веліла відвезти Малушу до свого палацу у Будутині, що ось лежить на південь від Києва. Аби не бачити її більше, і щоб Святослав також забув по неї. Князь же на те не зважав, продовжував навідувати Малушу, а як про те довідалася Предслава, то, кажуть, веліла своєму челядинцю  поїхати до Будутина і вбити суперницю. Але варта тому завадила, а Предслава впала в немилість у мужа через свої ревнощі.

Малуша ж народила сина, і Святослав велів назвати його Володимиром. Я на той час близькою стала до княгині, бо ж Малушу вона відіслала, тому й доручила мені прислужувати їй у покоях. То добре пам'ятаю, що княгиня Ольга виказувала Святославові за те, що нарік сина рабині, як княжича. Бо такі імена тільки дітям знатних родів давали. А князь їй на те відповів, що сама вона не згірше нього знає -  Малуша також княжого роду, тож її син має право носити таке ім'я і бути його спадкоємцем. І замовкла тоді княгиня надовго, ходила, як темна хмара, не говорила ні з ким, і ми всі, прислужниці, боялися до неї наближатися, настільки розгніваною вона була.

А потім Малуша в Будутині захворіла і померла, і балакали тамтешні слуги, неначе її отруїли, але достеменно ніхто того не знає. Князь же забрав малого Володимира до себе у Київ. Отоді я й стала його нянькою.

 - А який же він був у дитинстві, мій батько? - з хвилюванням запитує княжич. - Теж таким сильним і відважним, як князь Святослав?

 - О, потім, як виріс, то став і сильним, і відважним, а змалку то була така збитошна дитина, що світ такої не видів, - хлопці дивляться на Рузю круглими здивованими очима, не вкладається у їхніх головах, що великий князь теж був таким отроком, як вони, і міг робити якісь шкоди.  А нянька відкладає шиття, підпирає рукою підборіддя та задумливо посміхається - згадує свою молодість.

 - Скільки я через нього сліз пролила, - ділиться. - Бо то на високе дерево залізе і сидить на вершечку, мов той кіт, бо назад не може спуститися. То  вирішив річку переплисти,  ледве його встигли з виру вихопити... То вчився їздити верхи, і кінь його скинув та хвицнув копитом... І ніщо його не могло зупинити, бо вже такий відчайдушний вродився. Був дуже схожий на свого батька Святослава -  і з лиця, і за вдачею. Тож князь і  прив'язався сильно до Володимира, багато часу з ним проводив разом, як не був у своїх численних походах.  А старші  сини  Святослава - то  були діти шляхетні, делікатні, княгиня Ольга їх сама навчала різним наукам. Бо ж вона була християнкою, тому сподівалася, що Ярополк з Олегом теж  перейдуть до її віри. Бо князь Святослав ревно відстоював наших руських богів, і хоча матері своїй не забороняв вшановувати Христа, та на її закиди, що треба йому й самому охреститися, завжди лютився і відповідав, що того не буде.

 - А розкажи, Рузю, про походи князя Святослава, - просить Ясен. Дуже йому подобається слухати про мандрівки, чужі краї, запеклі битви з ворогами.

- Та я, дитино, не дуже в тих військових справах розбираюся... То вже хай Родим вам докладно розкаже. Знаю лишень, що ходив він із походами на далеку ріку Волгу, переміг там племена в'ятичів, ясів та касогів. В'ятичі раніше перебували під владою хозарів та платили  данину їхньому кагану, себто князю, по-нашому,  тепер же підкорилися русичам. А як те кагану не сподобалося, то і на нього в похід пішов Святослав та приєднав до своїх володінь землі поблизу Понтійського моря, яке відтоді стали називати Руським.

Потому вирішив князь Святослав почати велику війну проти Візантії. Але спочатку здійснив похід на місто Херсонес, що закривало шлях нашим купцям до Руського моря. Візантійський імператор, як дізнався, яке численне військо стоїть під стінами Херсонесу, дуже переполошився і направив до Святослава своїх послів з величезними дарами та пропозицією мирної угоди. Більше того, він запропонував Святославу бути його союзником у боротьбі з болгарським царем. Бо Візантія з Болгарією увесь час воювали, от і вирішив хитрий імператор звести докупи своїх ворогів - русичів та болгарів, хай вони між собою б'ються, а його не чіпають...

Отож і рушив Святослав до берегів Дунаю, маючи при собі десять тисяч воїнів. Легко розбив князь військо болгарського царя та захопив його землі. І сам сів у Переяславці на Дунаї, куди вирішив перенести із Києва столицю своїх земель. Але візантійський імператор Никифор тому не вельми зрадів. Бо ж знав, що Святослав на Болгарії не зупиниться - піде далі на Візантію. Дуже войовничий він був, наш князь. Тоді, як і раніше, вдався грецький правитель до підступу - підмовив печенізьких ханів, щоб ті пішли в наступ на Київ. Дочекавшись слушного часу, коли Святослав з військом були в Переяславці, печеніги обложили Київ і стали спустошувати його околиці.

Княгині Ользі вдалося відправити гінця до сина в Болгарію. Розгнівався князь Святослав, бо ж печеніги досі були його союзниками. Швидко  він рушив до Києва та звільнив його від осади. Невдовзі після того княгиня Ольга померла. Святослав поховав матір за християнським звичаєм і дуже сумував за нею. Та не міг він довго сидіти на місці, почав збиратися у черговий похід. Проте перед тим, як знову попрямувати на південь, князь вирішив призначити синів своїми намісниками, щоб не лишалися його володіння без нагляду. Старший син Ярополк залишився у Києві, середнього Олега відправив князь на древлянські землі. Володимир же був ще малий, мав лише дев'ять років. Та до Святослава  прибули посли з Новгорода і стали просити, щоб посадив у них котрогось із своїх синів, інакше їм доведеться  кликати собі князя зі сторони, як сто літ тому прикликали вони варязького конунга Рюрика. Поскільки це Святослава геть не влаштовувало, то й мусив він відправити до Новгорода молодшого сина, а з ним поїхав і дядько його Добриня, брат Малуші, що до того вже дослужився до старшого дружинника, і міг йому довірити Святослав турботу про свого сина...