2. Як Ясен потрапив у халепу

Корови напаслися та полягали в траві, сонно ремигаючи, а малим пастухам стало нудно. Тож, залишивши наймолодшого, Рудика, наглядати, аби худоба не забрела у шкоду, залопотіли стежкою до князівських хоромів, щоб хоч краєчком ока подивитися, що там діється. А раптом вдасться знову побачити озброєних дружинників, а то й самого великого князя!

Дорогою вони виламали з кущів патики, поробили собі мечі і на бігу ще встигали підстрибувати та поганяти уявних коней. Веселе це було заняття! А ще веселішою ( і досить небезпечною) справою було вилізти на старезний дуб, що розкинув віття поряд із самою загорожею, яка оточувала князівський маєток. Паркан було зроблено із гостро заточених та щільно підігнаних одна до одної дерев'яних паль. З вершечка дуба було добре видно усе, що відбувалося за огорожею, проте, якби хтось із хлопців не втримався і впав донизу - на гостряки частоколу, то міг би покалічитися чи й, навіть, поплатитися життям.

Але коли подібне зупиняло малих відчайдухів? Вони, наче ті горобці, обліпили віти дуба-велета, стиха перемовляючись ( аби не почула князівська сторожа і не прогнала геть) та вказуючи пальцями на гурт людей, що з'юрмився неподалік високого, оздобленого вигадливою різьбою дерев'яного ґанку.

 - Що то там діється? - крутив головою чорнявий, мов галка, Нечай.

 - Може, вояки у похід шикуються? - висловив припущення худий веснянкуватий Політко.

 - Та де, які ж то вояки! - заперечив Ясен. - То хлопці, такі десь, як ми.

 - Мабуть, мають гратися, - сказав Нечай, вмощуючися зручніше на дебелій гілці. - Хлопці ті, як військо, а княжич їх вестиме у похід.

 - А де ти там княжича бачиш?

 - Та он же, глянь -  отой-о, чорнявий, у червоній свиті. Дивись, який у нього пояс золотий!

Ясен пригледівся уважніше до худорлявого хлопця, певно, свого ровесника, котрий стояв поруч із високим статним чоловіком у червоному плащі-корзні. Чоловік наче щось йому говорив, показуючи на вишикуваних вздовж ґанку хлопців.

***

Ярослав розчаровано дивився на вишикувану перед ним "армію". Це все були діти бояр та старших дружинників, ошатно вбрані, бо як їхні матері дізналися, що синів поведуть до князівського палацу, подіставали зі скринь найкращий одяг, аби не осоромитися перед людьми. Ще й суворо наказали своїм чадам поводитися гідно і  поважно, як пристало людям високородним.

Тому усі вони стояли набурмосені, мов сичі, тільки час від часу з неприязню косували один на одного. Адже батьки  їм оповіли, що кого княжич вибере - той залишиться жити в палаці, а потім виб'ється у великі воєначальники. Але Ярослав щось не спішив визначатися з вибором. Його "дядько", Родим, чоловік років тридцяти, стояв поруч із знудьгованим виразом на обличчі. Задумка княжича з самого початку здалася йому якоюсь фанаберією. Та сперечатися зі своїм підопічним він не мав права, і сам не бажав. Цілком влаштовувала його нинішня посада, яку він зайняв  чотири роки тому, коли саме його, простого дружинника, князь Володимир  послав на пошуки таємничого волхва, що жив у місцевих лісах і, кажуть, міг зцілити від будь-якої недуги. Довелося тоді Родиму довго поблукати в хащах, зазнати немалого страху ( хоч про те, що він там побачив, волів нікому не розказувати). Але все ж відшукав волхва і ледве вмовив його вибратися з печери, в якій жив старий, та оглянути князівського сина.

Волхв тоді довго розмовляв із князем сам на сам, після чого Володимир вийшов з палат похмурий і невдоволений, але, певно, незадоволення те не стосувалося хвороби Ярослава, бо волхв узявся його лікувати. Напочатку вправив вивихнутий суглоб, розтирав дитину якимись мазями, поїв трав'яними відварами. Так було не один день, і увесь цей час волхв мешкав у палаці, та нікому не волів показуватися на очі, навіть із княгинею говорити відмовився. Усі свої потреби та накази передавав через Родима, йому ж розповідав, як треба доглядати за хлопцем, як із ним займатися, наголошуючи найбільше на вправах для фізичного розвитку. І коли через деякий час трирічного Ярослава підняли з ліжка і поставили на ноги, й він, хитаючись, мов п'яний, і страшенно припадаючи на одну ногу, все ж зробив перші кроки, то найбільше радів цьому Родим, котрий встиг прив'язатися до князівського нащадка, як до власного сина. Молодий дружинник відчував, що цю дитину в родині не дуже люблять. І батько, й мати, як заходили провідувати Ярослава, намагалися чимскоріше відбути "візит ввічливості" та піти геть -  здавалося, сам вигляд сина-каліки їх обтяжував.

Тож почав ходити Ярослав, тримаючись саме за Родимову руку. Родим кожен день змушував малого, що виривався і плакав від болю, робити необхідні вправи. А коли волхв, сказавши, що все. від нього залежне, він уже зробив, отримав винагороду та забрався назад у свої ліси, ні для кого не стало дивиною, що саме Родиму князь Володимир звелів піклуватися про Ярослава, бути його "годувальником", чи то "дядьком". То з тих пір Родим уже встиг добре пізнати вдачу свого вихованця і розумів, що квапити його чи якось нав'язувати власну думку - марна справа. Тому просто стояв поруч, спокійно схрестивши руки на грудях, і дивився вдалину.

 - Отого дуба треба зрубати, - сказав він ключнику Нажиру, що й собі, зацікавлений видовищем, вийшов із палат та спинився на ґанку. - Дивися, знову там якісь халамидники сидять.

 - Та то діти з села, - махнув рукою ключник, що повністю виправдовував своє ім'я - був гладкий і ледачкуватий.

 - Куди діти змогли дістатися - туди завтра й дорослий тать вилізе, - зауважив Родим, прикладаючи долоню до очей, щоб сонце не заважало дивитися. - Як украдуть щось із палацу - то князь не з мене спитає, а з тебе...

 - Та добре, - забурчав Нажир, - скажу челядникам, щоб зрубали того дуба. А ви пішли б та й нагнали тих дітлахів...