Тисячолітній Сон

Тисячі і тисячі років  спала і спала в глибокому підземеллі,  в кам'яній печері, золотоволоса принцеса. Проходили віки, мінявся світ, народжувались і вмирали цілі королівства і їх народи, виникали і зникали мови. Говірки перетворювались на мови, мови знову перетворювались  говірки, в кінці лиш старі люди вживали деякі древні слова, не до кінця  розуміючи їх значення.  Поля колосились житом, жито восени обсипалось, поля чорніли, і на весну знову зеленіли. Дерев'яні  поселення або згорали, або згнивали від часу. Кам'яні хати покривались мохом і розсипались на порох, неприступні замки, на подвір'ях яких вирувало колись життя, знелюднювали, пустіли, їх темними підземеллями і довжелезними коридори блукали лиш привиди і прокляті неприкаяні душі. Зі струмочків виростали ріки, ріки з часом висихали і міліли. Невеличкі гаї розростались в ліси, ліси наповнювались криками диких звірів, на звірів полювали мисливці, спочатку луками і списами, а потім рушницями.  Люди приручали диких звірів, дикі звірі ставали домашніми улюбленцями і свійськими тваринами. Люди навчились писати  на глиняних і навощених дощечках, пізніше на папірусі, згодом придумали папір.  Письмена мінялись, набували чудернацьких форм і  забувались, найдавніші з них могли прочитати лиш  маги та звіздарі.  

Богам і богиням поклонялись, приносили їм жертви, просили вдачі та здоров'я, питали в них про майбутнє.  З ім'ям богів на устах народжували, вмирали, починали кровопролитні війни, вбивали та гинули в них самі. Для богів будували храми, капища, цілі міста, існували касти жерців і жриць, які в день і вночі лиш думали, як задобрити богів та прочитати їх волю.  Богів боялись, любили і  ненавиділи,   віддавали їм своїх первенців, частину урожаю та впольованих тварин, курили для них пахощі, палили для них прянощі і трави, а потім про них забували. Храми сплюндровували  у війнах, їх розграбовували та спалювали дощенту, розбивали жертовні вівтарі, топили в болотах їх ідолів, і віра в могутніх богів ставала байками для дітей, які читали їм на ніч бабусі. 

Могутні імператори та королі, від імен яких трепетали цілі народи, ставали історією, а потім легендами. Імперії, на завоювання яких  велись на бійню армії, і топились в крові легіони солдат, розпадались, як картковий будиночок після  першої  ж  звістки про смерть їх володаря. Фараонів та царів ховали з почестями, вбивали їх жінок, слуг та худобу для проводів на той світ, будували для їх вічного життя гробниці, наповнювали їх золотом та сріблом, а потім, коли царі перетворювались на прах, їх гробниці теж розграбовувались, виносили звідтам все, що можна було тільки продати, а кістки колись всемогутніх володарів байдуже  викидували, немов якийсь мотлох чи недоїдки, на смітник.   

Люди вчились віщувати свою долю на нутрощах  жертовних тварин, зірках на небі, співу птахів, гавкоту собак, снах, видіннях блаженних, кістах, камінцях,  диму із жертовників,  воску та олові. 

Неприступні фортеці падали, найсильніші воїни старіли  і перетворювались на немічних дідусів, найгарніші красуні королівств, за руку яких змагались залицяльники зі всього світу,  сивіли, і їх миловидні личка перетворювались на печені яблучка.   

З жолудів виростали дубки, дубки перетворювались на могутнів столітніх дубів, які з плином часу порохнявіли, вивертались з корінням за наступної бурі, і люди розпалювали свої груби їх сухою корою і зітлілим стовбуром. 

А принцеса все спала і спала, сном яким не сплять живі і від якого не просинаються мертві. До неї крізь сон доносились відголоски боїв, музика із ярмарків, радісні крики натовпу, коли народжувались наслідники престолів, і  плачі похоронних процесій. Відходили люди, мінялась природа, лиш скелі і каміння були незмінними мовчазними свідками подій. Час для них проходив не так, як для нас живих. Для скель і каміння він немов застиг у вічності, майже не рухався, каміння перебували між буттям і небуттям, їх мало цікавили болі смертних, існування цілих держав і династій було для них лиш миттю у їх безкінечному сні-небутті.  

У всюди сущої води пам'ять була нетривка і коротка. Річки пропливаючи повз села і містечка, чуючи і бачачи найменшу дрібницю навколо себе, все забували одразу ж за порогами,  і лиш думали про те, як там буде далі, коли вони впадуть в безкрає море. Вода зі ставків і дощових калюж, нетерпляче  роздивлялась небо над собою і чекала, коли вона вже нарешті стане парою і приєднається до біленьких ватяних  хмаринок.  Сніг пам'ятав про зиму лиш до поки не розтанув, і ставши талою водою, якнайшвидше хотів напоїти перші підсніжники та первоцвіт. 

Але якогось року, якоїсь  миті на небі зійшлися у наперед написаному зоряному візерунку сузір'я, таке відбувається лиш  раз в тисячі років, і принцеса прокинулась. Навколо неї горіли дванадцять свічок, які весь той час не погасали, принцеса їх задмухнула і вийшла  до білого світу. Так само світило сонечко, так само приємно розвівав волосся вітерець, і над землею нависав блакитний купол неба,  куди око глянь височіли неприступні скелі, навколо них темніли в долині ліси. В далині, напруживши зір, на одній із  скель принцеса побачила розмиті обриси замку і вирішила прямувати до нього. Дорога до замку зайняла майже день. Принцесі пощастило, адже в місті коло замку був найбільший ярмарковий день у році, із усіх усюд  їхали люди, везли свій крам на продажу та закуповувались всячиною на цілий рік наперед. З цікавістю і без ворожості люди споглядали принцесу, милувались її вродою і дивним, не по моді, зшитим одягом. До самих воріт замку супроводжували її зіваки та пліткарі, аби побільше почути і побачити та мати про що молоти язиками в пивницях. 

Ворота замку були відкритими, там теж вирувало життя, до  кухні замку завозили на тачанках куплену городину, мед, вино, дичину і спеції. Про принцесу одразу ж доповіли королю, і він вийшов із принцом на неї подивитись.  

“Звідки ти, де твоя батьківщина, що ти вмієш робити, чи розумієш ти мене?” - допитувався король. Коли принцеса почала розказувати, що вона проспала тисячі  років, і давно вже немає ні її  королівства, ні навіть згадки про нього у літописах, всі лиш засміялись, дивакувата вона була та й годі.