Розділ 7

Схвильована майбутньою зустріччю з рідними краями її бабусі, Тіеліір довго не могла заснути. Вона перебирала спогади про той сон, у якому бачила бабусин будинок і Стііренвала людиною. Він справді був гарний — смаглява шкіра, блискуче густе волосся і нереально світлі сірі очі. Цей погляд її зачарував, і так хвилююче було думати про Стііренвала у людській подобі. Тіеліір все думала про те, що якби Стііренвал був людиною, вона б у нього напевне закохалася. Можливо, він і стане нею, якщо їй вдасться зняти прокляття. З цією думкою Тіеліір і провалилася у сон.

Вранці вони продовжили свій шлях. Тепле сонячне проміння проникало крізь густе листя дерев, залишаючи плями світла на землі. Повітря було наповнене ароматами нових для Тіеліір трав. Вона з цікавістю розглядала незнайомі рослини. Потроху гущавина почала відступати і вони вийшли на якусь подобу дороги — поросла травами і невисокими чагарниками, але все ж таки то була дорога.

— Я взнаю цю стежку. Вона веде до нашого села, — повідомив Стііренвал.

Вони пришвидшили крок, пробираючись крізь буйні трави та рідкі чагарники. Тіеліір більше не розглядала рослини, вона поспішала за вовком уперед. Їм обом не терпілося опинитися у селі. Тіеліір відчувала напругу Стііренвала, його схвильованість, втім, і вона сама відчувала приємне хвилювання. Незабаром вона опиниться в місці, де її бабуся провела дитинство та молодість. Фейєліір часто розповідала своїй онуці, коли та була маленькою, про ті краї, але спогади про ці історії сильно затьмарились з часом. І ось тепер вона зможе побувати в місцях із бабусиних історій. Це змушувало серце битися частіше.

Незабаром з'явилися перші ознаки поселення — старі будинки, крамниці та інші будівлі, що майже розвалилися. Село виглядало занедбаним, схоже, після того, як люди з племені перетворилися на вовків, там ніхто більше не жив. Але навіть, незважаючи на всю розруху, Тіеліір впізнала це місце — у її сні воно було таким самим, тільки незруйнованим.

— Ось ми й прийшли, — спокійно, незважаючи на хвилювання, трохи урочисто промовив Стііренвал.

Тіеліір з цікавістю розглядала село. Воно було схоже на інші села, але все ж таки було в ньому щось особливе. Тіеліір не відразу зрозуміла, що це, але незабаром до неї дійшло — амулети та захисні малюнки на стінах будинків. Такого зараз ніде не зустрінеш — магія давно втратила свою силу і безглуздо просити її про допомогу. Тіеліір ходила від одного будинку до іншого, уважно розглядаючи кожен амулет, кожен намальований символ. Все виглядало так, ніби магія тут не зникла, а просто заснула. І так затишно, так тепло було від цих символів, що Тіеліір не помітила, як втратила вовка з поля зору.

— Стііренвал, ти де? — гукнула вона.

Вовк відразу озвався. Схоже, він був недалеко. Тіеліір швидко пройшла кілька будинків і опинилася на невеликій площі, праворуч від якої була кузня. Саме там вона знайшла Стііренвала. Кузня була міцною будовою, з добротним будинком за нею і збереглася майже в цілості. Такою ж її бачила у своєму сні Тіеліір. Вона підійшла до вовка. З сумом в очах Стііренвал розглядав звичні для нього предмети.

— Ти тут працював, так? — тихо спитала Тіеліір, їй не хотілося порушувати застиглу в повітрі магію гучними звуками.

— Так, — так само тихо відповів вовк. — А в домі позаду я жив разом із сестрою, молодшим братом та батьками. Я не бував тут відколи став вовком.

— Але чому? — здивувалася Тіеліір. Вона завжди була прив'язана до рідних країв і не змогла б кинути їх назавжди.

— Дуже боляче було згадувати про ті дні, коли я був людиною, — зізнався вовк. — А потім просто відвик. Та й знав, що нічого хорошого тут не побачу. Не дуже приємно дивитися, як місця, де провів все життя, повільно, але напевне занепадають.

— Але твоя хата і кузня, схоже, не надто постраждали від часу, — зауважила Тіеліір.

— Схоже на те. Відвести тебе до будинку твоєї бабусі? Тобі, мабуть, не терпиться його побачити?

— Так, підемо, — Тіеліір і справді згоряла від нетерпіння. Будинок бабусі виглядав таким особливим у її сні, на ньому було найбільше амулетів, талісманів та різних магічних знаків та символів.

Бабусин будинок виявився зовсім поруч. Він теж добре зберігся, тільки де-не-де бракувало шибок у вікнах та малюнки на стінах подекуди були стерті дощем. Вони вже майже підійшли, як раптом Тіеліір різко завмерла: поміж дерев у саду вона помітила сіру тінь. Вона майнула тільки раз, сховавшись у напрямку лісу. Тіеліір одразу подумала про тінь, яка привела її до печери Маррітіін і до Тисячолітніх Вовків.

— Ти бачив тінь там серед дерев? — спитала Тіеліір у вовка, боячись, що їй просто здалося.

— Так, бачив, — підтвердив Стііренвал.

— Як гадаєш, що це було?

— Не знаю. Може, якийсь звір.

— Ти не міг би подивитися? — попросила Тіеліір. — Це важливо. Така сама тінь привела мене до вас. Я маю дізнатися, хто це чи що.

Вовк мовчки ковзнув у ліс у вказаному напрямку. Тіеліір приготувалася чекати, але Стііренвал повернувся дуже швидко.

— Ну що там? — Тіеліір була схвильована. Невже вона нарешті розгадає таємницю сірої тіні?

— Та нічого особливого. Просто заєць, — Тіеліір була розчарована повідомленням вовка.

— Чому ж ти його не впіймав? — здивувалася дівчина. — Нам нема чого їсти.

— Та він швидко зник. Не хотів за ним гнатися зараз, потім спіймаю, — слова Стііренвала звучали не дуже переконливо, але Тіеліір не стала більше розпитувати. Ще встигне. Зараз вона хотіла вивчити будинок.

Тіеліір увійшла в привітно відчинену дерев'яну хвіртку і опинилася на порозі будинку. Любовно погладила стіни з малюнками і, доторкнувшись до одного з амулетів, вона увійшла всередину. Будинок дихнув на неї віковим пилом та сирістю, але це не зіпсувало враження. Він був справді таким, яким його уявляла Тіеліір за розповідями бабусі — затишним та живим. Хоч багато де тканина вигоріла і розповзлася — будинок все одно обдавав теплом. У ньому все ще зберігалася енергетика його колишніх мешканців — шаманів племені.