Розділ 4

Світанковий ліс ніжно мерехтів сонячними відблисками, вони відбивалися від крапель роси на листі, траві та квітах. Ранок ніби розсипав по лісі жменю блискучих самоцвітів. Це мерехтіння виглядало як чари і окриляло душу надією. Тіеліір бадьоро крокувала поруч зі своїм провідником-вовком, дозволяючи хитромудрій стежці вести їх крізь хащі лісу. Дихалося легко, ранкове повітря було наповнене м'якими ароматами квітів, напоєних росою. Легка прохолода дозволяла йти швидко та безупинно.

Тіеліір поки не думала про дорогу, дозволяючи вести себе стежці. Всі думки дівчини зараз займав її новий друг – вовк Стііренвал. Їй було затишно йти з ним у тиші, але цікавість все ж таки рвалася назовні.

— Стііренвале, а чи можна тебе запитати про той час, коли ти був людиною? — обережно почала Тіеліір, боячись, що зачепить цим вовка.

— Запитуй, — вовк повернув до неї голову, вдивляючись їй прямо у вічі.

— Мені цікаво, ким ти був, чим займався, скільки років тобі було… Розкажи про свою родину… будь ласка!.. — Тіеліір зніяковіло посміхнулася, ніби вибачаючись за свою цікавість.

— Коли наше плем'я наздогнало прокляття, мені було 30 років, — в голосі вовка промайнув легкий сум. — Працював я ковалем, часто полював. Вся моя сім'я потрапила під прокляття: батьки, сестри, брати, їхні сім'ї. З моєю наймолодшою ​​сестрою ти вже знайома — Валейя, учениця твоєї бабусі. Двоє дітей мого брата та малюк сестри перетворилися на вовченят. Це засмучує найбільше. Ні в чому невинні діти.

— А ти не мав своєї родини?

— Ні, — зітхнув Стііренвал. — Дивно вийшло: я старший серед братів та сестер, а так дружиною та дітьми не обзавівся. Занадто вимогливий, мабуть.

Тіеліір хмикнула. Незвичайно було слухати такі зізнання від вовка.

— А хто ж тобі такий особливий був потрібен? Чим місцеві дівчата не влаштовували? — Тіеліір посміхнулася.

— Вони або всі такі домашні й господарські, або мисливиці й войовниці дужче за мужиків. Мені ж хотілося когось середнього, щоб і на полювання разом сходити можна, і щоб смачну вечерю вміла готувати. Отак і залишився ні з чим. Одинокий вовк.

На обличчі Тіеліір намалювалася легка, майже непомітна посмішка. Адже вовк описав її: і мисливець, і готувати вміє. У ній була чоловіча сила, але при цьому вона залишалася жіночною. Тіеліір вирішила нічого не говорити вовку, дивно було б, якби між ними спалахнули почуття. Хіба може бути разом людина і вовк? Хоча, якщо прокляття зникне і він знову стане людиною… Ось тільки якою людиною? Молодим чи старим?

— А якщо ми знімемо прокляття, то на кого ти перетворишся — назад на 30-річного чи станеш древнім старим? — Тіеліір поставила хвилююче запитання.

— Ми всі повернемося до того віку, в якому були прокляті. Адже ми не старіємо, просто довго живемо, — відповів вовк.

— А який ти мав вигляд, коли був людиною? — Тіеліір продовжувала цікавитись.

— Наш вовчий вигляд у певному сенсі відображає деякі зовнішні риси: шерсть — колір волосся, очі — ті самі. Я був сірооким брюнетом, досить високим і сильним — у кузні слабким не місце. Але інше про себе я вже погано пам'ятаю, 500 років минуло, як ніяк.

— А сірі вовки? Вони ким були?

— Сірі вовки — зазвичай літні, припорошені сивиною, хоча були й серед молодих сірі, як, наприклад, твоя бабуся, а деякі літні перетворилися на чорних — ось як наш вождь. Незважаючи на роки і мудрість, його волосся завжди було чорним, як воронове крило.

— Отже, моя бабуся була сірою вовчицею? — Тіеліір згадалася сіра тінь, яка привела її до печери шаманки та до вовчої зграї. Невже це була її бабуся?

— Так. Її темне волосся ще з юних років прорізало сивини, вона була мудрою не по роках і пережила на своєму віку багато.

— А вона ще жива? — у голосі Тіеліір звучала надія.

— Вона не приходила до нас уже понад три роки. Ми чули, що в образі людини вона померла, але ми не знаємо, чи була ця смерть остаточною, чи вона знову перетворилася на вовка, — Стііренвал не зруйнував її надії, але й не підтвердив нічого. Значить, впадати у відчай було рано.

Деякий час вони йшли мовчки, кожен думаючи про своє — Тіеліір про бабусю, Стііренвал про своє людське життя. До полудня стежка вивела мандрівників на невелику галявину біля гори зі струмком, що неквапливо протікав серед каміння. Вони вирішили зупинитися тут на обід. Тіеліір почала збирати хмиз на багаття, Стііренвал вирушив на полювання. Невдовзі багаття вже палало, а вовка все ще не було видно. Тіеліір вирішила оглянути місцевість на наявність ягід і, пройшовши трохи далі галявини, знайшла зарості ожини. Зібравши трохи ягід, вона повернулася назад і сіла біля струмка. Сонце вже піднялося високо й обдавало жаром навіть у самій гущавині лісу, проникаючи крізь гілки дерев. Біля струмка було трохи свіжіше, але все-таки замало. Тіеліір зачерпнула долонькою води, щоб попити — вода виявилася прохолодною та приємною на смак. Тіеліір не поспішаючи насолоджувалася водою, чекаючи на повернення свого друга. Занурившись у роздуми, вона не помітила, як на галявині з'явився вовк, тримаючи в закривавленій пащі вбитого зайця. Від несподіванки серце забилося у прискореному темпі. На мить здалося, що до неї заблукав звичайний вовк, але, зазирнувши в такі знайомі сірі очі з людським поглядом, Тіеліір впізнала Стііренвала.

Вовк кинув свою здобич біля струмка і опустив морду у воду, щоб напитися і змити з шерсті кров. Тільки тоді він знову глянув на Тіеліір.

— Злякалася? — в голосі вовка явно лунав глум.

— Трошки, — чесно зізналася Тіеліір. — На мить здалося, що ти звичайний вовк.

— Ну, я і є звичайний вовк, тільки з людською душею. І харчуюсь я як вовк, і полюю як вовк.

— Виходить, ти їси сире м'ясо? — здивувалася Тіеліір.

— Так, — коротко відповів вовк.

— І як це сприймає твоя людська душа? — Тіеліір було складно усвідомити як, будучи всередині людиною, Стііренвалу не гидко їсти сире м'ясо.

— Я думаю, як людина, все інше в мені — вовче. Тіло вимагає тієї їжі, якою має харчуватися. На душі спочатку було гидко, але потім звикаєш, бо вовку до смаку така їжа. Якщо заплющити очі й не думати, то все нормально, — пояснив Стііренвал і, кивнувши у бік принесеної здобичи, додав: — Цей заєць тобі, я вже поїв. Не хотів тебе лякати видовищем вовчої трапези.