Розділ 3

Прокинулася Тіеліір досить рано, але на неї вже чекав і сніданок, і їжа в дорогу. Нашвидкуруч поснідавши, вона попрощалася з Маррітіін і вирушила в дорогу. Вранці печера вже не виглядала такою загрозливою, якою здалася ввечері. Камені залишилися такими ж гострими, але це були просто лінії, вони більше не лякали. Вибираючись на стежку, Тіеліір знову помітила тінь, що швидко промайнула серед дерев. Тепер вона точно знала, що повинна йти за нею.

Тінь мелькотіла швидко, ніби не бажаючи, щоб Тіеліір підібралася до неї надто близько, але завжди була на виду. Тіеліір впевнено йшла за нею, не звертаючи більше ні на що уваги. Не було ні дороги, ні стежки, ні чіткого напряму — тільки сіра точка, що веде її до мети. До якої — дівчина ще не знала, але вірила, що наприкінці шляху вона отримає відповіді на свої запитання.

Тіеліір не уявляла, чи довго так йшла, втоми вона не відчувала, тільки наснагу. Ближче до вечора, коли сонце ще не сіло, але легкий сутінок уже почав опускатися на Стародавній Ліс, вона раптово вийшла на невелику галявину, порослу низькими травами та рідкими квітами. І зненацька ніс до носа зіткнулася з величезним чорним вовком. Його яскраві блакитні очі світилися чимось чарівним, гіпнотизували та притягували. І хоч Тіеліір була дуже налякана, вона залишилася стояти на місці нерухомо, зачарована цим поглядом. Розумним, людським поглядом, а не дикої тварини.

— Не бійся мене, дитино, — Тіеліір готова була заприсягнутися, що глибокий гучний голос пролунав із вовчої пащі. — Я тебе не скривджу. Ти ж онука Фейєліір?

— Так… — насилу придушивши тремтіння в голосі, змогла нарешті видавити з себе перелякана дівчина. — А ви? Ви хто?

— Мене звуть Валкімуун, я вождь Тисячолітніх Вовків, — просто представився той.

Це було неймовірно. Тіеліір не просто зустріла Тисячолітнього Вовка, але вона розуміла його мову. Ніхто раніше про таке не говорив, ніхто не спілкувався з Тисячолітніми Вовками. Серце шалено билося в грудях, лісове повітря ніби перетворилося на густий кисіль і дихати стало важче. Не в силах впоратися з хвилею емоцій, що накотилися, і взагалі з розумінням того, що відбувається, Тіеліір опустилася на землю і сіла. Вона не відчувала ні гілок під собою, ні прохолоди вечірньої землі. Вождь вовків підійшов ближче і ліг поряд.

— Що тебе турбує, дитино? — погляд його блакитних очей заспокоював, і Тіеліір засоромилася свого страху.

— Чому я вас розумію? Ви ж вовк, — запитала вона.

— У тобі тече наша кров. Ти знаєш, що твоя бабуся була з нашого племені?

Тіеліір ствердно кивнула. Бабуся Фей часто розповідала історії про Тисячолітніх Вовків, про своє життя з ними. Багато її розповідей здавались нереальними, але в глибині душі Тіеліір завжди вірила, що бабуся говорить правду. Вона просто дуже хотіла у це вірити. То були гарні та захоплюючі історії, такі несхожі на інші казки, які розповідали бабусі її подруг.

— Так ось, — продовжив вождь, — кожен, у кому тече кров Тисячолітніх Вовків, розуміє їх. Нащадки родичів, що пішли з племені, яких не торкнулося прокляття, і твоя сім'я, яка безпосередньо веде свій рід від Тисячолітньої Вовчиці. Кожен із вас може нас зрозуміти, але не кожен зустріне. Зазвичай ми не шукаємо зустрічі з людьми. Але тебе привели до мене. Привели по допомогу. І я надам тобі цю допомогу. Один із моїх вовків піде з тобою. Він охоронятиме тебе і направлятиме, допоможе знайти свій шлях і здійснити те, що тобі призначено, Тіеліір.

— Дякую, вождю Валкімууне. Це велика честь для мене, — Тіеліір була щиро вдячна вовку і вражена тим, що сталося. Їй думалося, що доведеться справлятися з усім самою, а вона ж до ладу і не знала, що робити і куди йти. Тільки відчувала трохи, підбадьорена старою Маррітіін.

— Честю для нас буде, якщо відважна онука нашої милої Фейєліір врятує магію. Фейєліір — чудова жінка, і я відчуваю, що ти пішла в неї.

Тіеліір зніяковіло посміхнулася на цей комплімент. І з хвилюванням зауважила, що вождь говорить про її бабусю в теперішньому часі, а не в минулому. У душі знову затеплилося почуття, що бабуся все ж таки жива. Воно зародилося ще тоді, під час видіння в печері Маррітіін, а зараз почало розгорятися яскравим полум'ям, зігріваючи промерзлу душу. Тіеліір дуже хотілося запитати вождя про бабусю, але вона боялася розчаруватися у відповіді, а це приємне тепло допомогло б їй в подальшому шляху. Не варто було роз'ятрювати рану. Вона відчувала, що знання прийде в потрібний час, коли вона буде готова до цього. Тіеліір з подивом виявила, що багато може відчувати і розуміти без будь-яких підказок.

— Ходімо зі мною, — вождь підвівся і попрямував до гущавини лісу. — Я представлю тебе племені.

Тіеліір слухняно пішла за вовком, прослизнувши крізь лаз у засохлому чагарнику. Пройшовши ще кілька кроків, за невеликими хащами із кущів з чималим листям, вона виявила ще одну галявину, відокремлену від решти світу грядою невисоких скель. Тут і там лежали вовки — сірі, чорні, деякі зовсім білі, траплялись навіть рудуваті й бурі. Всі дивилися на Тіеліір з цікавістю і якось по-людськи. Вона раптом відчула себе серед сім'ї, ніби довго мандрувала і, нарешті, повернулася додому.

— Це Тіеліір, онука нашої Фейєліір, — представив Валкімуун дівчину своєму племені. — Вона прийшла, щоб нам допомогти. Допомогти магії. Їй знадобиться провідник. Стііренвал, я думаю, краще піти з нею тобі, — звернувся вождь до одного з вовків, чорного, зі сріблястими очима.

Названий вовк підвівся і підійшов до Тіеліір.

— Привіт, — його голос був низьким і бархатистим, він стояв так близько, що Тіеліір відчувала тепло його тіла. — Думаю, наша гостя втомилася, — звернувся він до вождя. — Хай переночує в нас, а вранці вирушимо в дорогу.

Вождь ствердно з кивнув. Тіеліір розташувалася в затишній місцинці між скелями та деревами, і швидко заснула, почуваючи себе неймовірно захищеною — адже поряд з нею були вовки, які образити не дадуть.

Спала Тіеліір добре, а прокинувшись, виявила поряд із собою з десяток гілочок, на яких були ягоди малини та ожини. Поруч із нею сиділа невелика біла вовчиця.