Глава 28. Похорон

Знайшовши мертвого сина та двох його друзів, маркіз впав у дивне заціпеніння. Довго дивився на його труп із німим запереченням того, що відбувається. Хельга та Аліса були на відстані. Потім він почав злитися. І його гнів вилився на Хельгу, яка театрально закрила обличчя руками, імітуючи шок і сльози. Але в неї погано виходило зобразити горе. Він підняв злі сіро-блакитні очі та глянув на дівчину, яка стояла на відстані.

— Це все через тебе! Це ти у всьому винна!

— Мілорд, я гадаю, це просто розбійники.

— Ні. Це все ти. Якщо не сама вбила мого сина, то найняла вбивць!

— Звідки я взяла б на це гроші, адже я...

— Заткнися! Я знав, що ти не доведеш мого сина до добра. Знав. А він не хотів мене слухати. Це ти проклята відьма звела його до могили.

— Ми мали розбіжності, але я теж любила вашого сина!

«Нарешті вдалося заплакати. Не від горя, то від злості.»

Аліса, як і всі слуги, трималися на поважній відстані, щоб не потрапити під гарячу руку.

— Мілорде, ваші звинувачення не виправдані. У вас каже горе. Я повертаюся до Чорної фортеці, щоб одягнути жалобу по чоловікові.

Хельга розвернула коня і справді поскакала у бік фортеці. Маркіз не став її зупиняти. Частина її свідомості казала, що їй варто втекти, але якщо вона втече зараз, то всі подумають, що вона справді причетна до смерті Роберта. А Хельга цього не хотіла.  Так само як і не хотіла, знову опинитися під вартою, якщо її маневр не спрацює. Але дівчина вирішила ризикнути. Все-таки їй треба дістатися кулону. А зробити це вона зможе лише влившись у цю родину. Сидіти склавши руки та місяцями чекати на Вранта, який обіцяв їй допомогти її не влаштовувало. Вона хотіла діяти. І поки він буде розв'язувати свої питання, вона буде вирішувати свої.

Іній мчав зеленим лісом і теплий літній вітер сушив її сльози злості. Коли дівчина дісталася фортеці, вона зупинилася і зробила кілька глибоких вдихів і видихів, намагаючись знову натягнути на себе маску горя за померлим чоловіком. Чи повірять люди в це горе, знаючи, що їхні розбіжності з Робертом перейшли всі межі?

Зображуючи засмучений і пригнічений вигляд, дівчина повільно заїхала до фортеці. До неї підбігли люди. Слуги, не залучені у пошуках, хотіли дізнатися про новини.

— Роберт мертвий… — з важким зітханням, що обірвало фразу, сказала вона. — Його та двох друзів знайшли на галявині, швидше за все їх вбили розбійники.

Натовп злякано шепотів. Не те щоб вони дуже любили зверхнього і пихатого Роберта. Але їх, як людей підневільних, лякали будь-які можливі зміни. І вбивство єдиного сина маркіза не обіцяло нічого доброго. Дворові були не стільки засмучені, скільки налякані.

Хельга пішла з двору і замкнулася у своїй кімнаті. Вона шумно видихнула і впала на ліжко. Дівчина вже майже звикла почуватися втомленою від постійної тривоги за своє життя та своє майбутнє. Але й перестати вірити та сподіватися на краще, і не діяти, вона теж не могла, бо, якщо вона не буде боротись за своє життя, то хто тоді буде боротись?

Хель не виходила з кімнати та не потрапляла нікому на очі до початку похорону. Хельзі не хотілося привертати до себе зайву увагу та попадатися на очі маркізу. Для цього заходу вона обрала сувору чорну сукню і закрила обличчя дуже щільною вуаллю, щоб десь випадково не видати своїх справжніх почуттів. Вона кілька хвилин дивилася на себе у дзеркало. Їй дуже йшло елегантне чорне мереживо. Нормальна дружина б тужила, але Хельга ледве приховувала радість, тому що Роберт точно не був нормальним чоловіком і його смерть позбавить її багатьох проблем.

Перед церемонією маркіз зустрівшись впритул з Хельгою спочатку довго і випробовуючи на неї дивився, але потім сказав фразу, яка змусила її зрозуміти, що план йде своєю чергою:

— Навіть якщо ти й винна у смерті мого сина, це залишиться на твоїй совісті, і Бог покарає тебе за це. Якщо ж ти не винна, я буду тільки радий цьому. У всякому разі, я не хочу жодних скандалів. Це може погано вплинути на всю мою родину.

Він різко розвернувся і швидко пішов, не чекаючи відповіді.

Дівчина не хотіла бути на похороні, і не хотіла зображати смуток і тугу, але їй доводилося. Вона раділа, що маркіз відмовився від своїх звинувачень.

Витираючи хусткою під вуаллю сльози, яких не було, вона знаходилася на церемонії тільки фізично, думки ж її постійно відлітали до Вранта. Чи вийшло у нього разом із Тауроном здобути владу над світом людей? Чи Таурон справді обдурив його і просто хотів силою захопити світ, що не належить нікому? І що в такому разі буде з її улюбленим магом? І чи не обманював він її весь цей час?

Наприкінці церемонії до неї підійшов її «батько» і наче зграйка щебетух підбігли сестри зі співчуттями, які віддавали зловтіхою. Дівчина відповіла їм короткою подякою і постаралася втекти від них якомога далі, відправивши їх до Аліси.

Як тільки церемонія дійшла до моменту, що дозволяв, не порушуючи пристойності піти, дівчина-маг поспішила залишити всіх і лягти спати.

Вона сховалась під ковдрою, думаючи про Вранта, і побачила, як він тягнеться до неї рукою. Вона теж потяглася до нього, посміхаючись, але потім з тривогою помітила, що між ними виростають грати, на яких прутів ставало дедалі більше. Дівчина схопилася за цю решітку і намагалася її смикнути, але руки загрузли в липкій крові. Вона стікала по металевих прутах. Намагалася покликати Вранта, але його камеру почала заповнювати кров, і він її не чув. Вона кричала йому, щоб він виходив звідти, але хлопець не чув, і дівчина злякано прокинулася.