Глава 8. Примара нареченої на скелі

Хельга стояла посеред кімнати, немов у тумані. Навколо неї кружляли зітхання, вигуки та захоплення, які розмазувались в єдиний ґвалт заздрості та схвалення. Служниці поправляли на ній сукню, зачіску та фату. Пишна біла сукня з тонким білим візерунком зі шлейфом, довга фата заколота у зібране у високу зачіску волосся. Вона виглядала дуже красивою, але навряд чи Хельгу це тішило. Дівчина не могла змусити себе посміхнутися, як не намагалася прикинутися щасливою. Всі списували це на звичайну тривогу нареченої перед весіллям, але Хельгу турбувало інше. Може вона й витримає церемонію — це формальність, але як бути з першою шлюбною ніччю, на якій буде присутня половина гостей, і саме це стане остаточним завершенням весілля?

Дівчина вийшла надвір і сіла в карету. Разом з нею сіли дві пані з гостей, яких вона не знала і на яких практично не звернула увагу. Вони також формальність. І Марта як прислуга. Дівчина була рада бачити цю круглу, добродушну, постарілу жінку. Мабуть, зараз, в цьому маленькому світі, який з часом зникне, вона була єдиною приязною до неї людиною.

— Почуваєшся красивою справжньою принцесою? — усміхнулася вона.

Хельга трохи вимушено натягла подобу посмішки на обличчі та кивнула. Вона відчувала себе жертвою обставин.

Роберт і більшість гостей вже поїхали до собору, де проходитиме урочисте вінчання. Хельга з невеликим кортежем за традицією цих місць мала приїхати до скелі Нареченої, потім до церкви, а потім мав бути бенкет у замку Роберта. А далі їх з Робертом перша шлюбна ніч. Дівчина з жахом подумала, що вона мусить щось вигадати, і якось від цього врятуватись.

Дівчина лише віддалено чула про цю скелю, і звідки пішла ця традиція, і назва вона не знала. Їхати до скелі було досить далеко, і вона вирішила розпитати про це Марту, яка могла розповісти легенду практично про кожну річечку, струмочку, скелю і камінь, що знаходилася поряд з ними.

— Марто, а чому скеля нареченої так називається? Там щось сталося?

— Ця скеля є лугом, що закінчується камінням і урвищем, а там є два кам'яні виступи. На тому, що нижче стоїть хрест і туди приходять усі наречені. Вважається, що тоді їхній шлюб буде вдалим, а на той виступ, що вище, нареченій ступати в жодному разі не можна, тому що на неї чекають всілякі нещастя, а її наречений загине.

— Марто, я знаю цей звичай, розкажи краще саму легенду.

— Не перебивай, Хель, я зараз розповім. Жила в нашому краї графиня і мала красуню дочку. І ось вирішила вона дочку видати заміж за сина свого друга. Дочка її була скромною, але гордою. Вона благала не видавати її заміж, бо в неї був коханий, але графиня була невблаганна. Дівчина до останнього сподівалася, що мати змилується над нею, але в день весілля вона зрозуміла, що не досягне свого і вирішила, що з не коханим не зможе жити. Тоді вона втекла з дому у день весілля. Вона прийшла на скелю і зістрибнула з крайнього виступу і розбилася. Кажуть привид виглядає, як дівчина в білій сукні. Вона стоїть на краю, потім її обличчя стає зляканим, ніби бачить когось і стрибає. Ті наречені, які на скелі не побачили примари, щасливо виходять заміж, а ті, які бачать, потім переносять безліч нещасть, а їх наречений практично відразу після весілля гине. Але привид з’являється дуже рідко. Його давно вже ніхто не бачив.

— Сумна легенда, але де в ній правда? — спитала Хельга, швидше саму себе, ніж Марту.

Карета несподівано зупинилася й усі тривожно замовкли.

— Ходімо, Хель. Ми приїхали. — сказала Марта.

— Вже? — здивувалася дівчина.

Всі попрямували до скелі. У Хельги складалося відчуття, що вона йшла зимовим лугом, що злегка піднімається вгору в туман. Земля була припорошена снігом лише на кілька сантиметрів, зі снігу стирчали голі стовбури окремих високих трав. Чим вище піднімалася Хельга та її оточення, тим більше все поглинав туман. Через це в повітрі висіла зловісна та таємнича атмосфера. Коли всі побачили, що підійшли до першого виступу, де стояв хрест, у натовпі почувся заспокоєний видих, але Хельга відчувала, як напруга тільки наростала.

Як тільки Хельга підійшла до хреста, на іншому виступі, з якого за легендою зістрибнула наречена, з’явився прозорий і позбавленим фарб силует дівчини з неймовірно сумним виразом обличчя, у білій весільній сукні. Примара поманила жестом Хельгу до себе.

Всі жахливо злякалися і відсахнулися від краю скелі, але Хельга, відчуваючи, як у ній змішується страх і цікавість відповіла на поклик і пішла ближче до примари. Марта закрила рота руками, щоб придушити зляканий вигук, спробувала схопити Хельгу за руку.

— Стій… — прошепотіла дівчині, але та не послухалася і м'яко вирвала руку.

Хельга, притримуючи свою пишну довгу сукню, підійшла до виступу. По слизькому каменю йти в туфлях було не зручно, але вона не могла не відповісти на поклик примари. Вона тут з'явилася недарма. Хель має знати всю правду.

— Привіт. Не бійся мене. — почала Хельга.

— Я не боюсь тебе, відьма. Я мертва. Я мушу тебе попередити. Бути полюванню на відьму і бути біді. — силует дівчини дивно коливався, як і її сумний голос, що лунав у Хельги в голові.

— Про що ти?

— Це довга історія. Бережись маркіза та сина. Весь рід Ліфельдорських проклятий. В них дурна кров.

— Що ти знаєш про них? Навіть якщо це і довга історія розкажи мені.