Глава 3. Дощ

Перші холодні краплі дощу впали на дерева, і незграбно скочуючись листям, досягли руки дівчини, змусивши її отямитися від туманних думок. Вона інстинктивно струсила воду з руки. Крізь листя слабко проглядався обрій з заходом Сонця, затиснутим між землею і темною, важкою хмарою. На ліс почали опускатися сутінки. І дівчина з жахом зазначила, що ризикує не встигнути повернутись засвітло. Вона змусила свого вороного коня скакати галопом у замок.

Увечері мав бути бенкет, і урочисте оголошення про заручини Роберта та Анабель, але після того, що сталося, швидше за все бенкет скасували. Можливо, і заручини теж. Чим вона тільки думала, коли влаштовувала свою «помсту», тепер у замку на неї точно не чекає привітний прийом. Не даремно кажуть, що помста — це блюдо, яке подають холодним. Тепер вона зрозуміла сенс виразу. І вочевидь запізно.

Коли Хель в'їхала у ворота Фармського замку, вже лив проливний дощ і зовсім стемніло.

Хельга відвела Чорний іній у стайню, похмуро крокуючи старим камінням замку, на якому збиралися калюжі. Слуги одразу почали знімати зі стомленої тварини сідло. А дівчина лише важко зітхнула і, провівши вірного друга поглядом, попрямувала до дому. Але не встигла вона підійти до дверей, як ті відчинилися і на ґанку виникла мати зі свічкою в руках, одягнена, як куховарка. Баронеса не вирізнялась ні вродою, ні вмінням одягатись, ні почуттям прекрасного, ні чеснотами.

— З'явилася паршива дівка, чортова відьма. Я тобі казала не висуватися і не привертати до себе увагу. А ти на помсту мені, то з коня впала, то влаштувала Бог знає що, напад на Роберта, сина такої поважної людини. Через тебе скасували полювання, бенкет, і урочисті заручини твоєї сестри. І за що Бог покарав мене такою дочкою? Всі доньки, як доньки, а ти одна наче підкинута, одні біди та проблеми від тебе. Ти мені більше не дочка! Вали у своїй ліс, до своїх воронів і вовків!

Вона різко зачинила двері перед носом дівчини.

Хельга відчувала, як краплі зливи заливали плащ, а холод витісняв емоції. Може баронеса думала, що Хельга благатиме її? Але дівчина так і залишилася стояти під дощем у дворі замку, не знаючи, що їй робити та куди подітися. Вона стояла і відчувала, як разом із дощем з неї спливають рештки сил. Тріумф та радість помсти на полюванні вже зовсім її покинули.

Єдиним варіантом для ночівлі залишився будинок Урфріди. Вона побрела в стайню і попросила знову запрягти свого коня. Чорний іній задоволено хрумтів зерном після дня переміщень. Він покосився на неї розумним оком, обрамленим довгими гарними віями, з німим питанням про те, невже вона хоче знову кудись їхати?

— Куди ти збираєшся їхати вночі в зливу? — у стайню увійшов хлопець-маг, що вчора вранці опинився в її кімнаті. — Я думав, що знайду тебе на полюванні та поговорю з тобою, але в тебе були інші плани, мабуть.

Хельга трохи зніяковіло посміхнулася.

— Я хотіла з тобою поговорити на полюванні та нічого такого не планувала, але ці мерзенні глузування урвали мені терпець. Вони всі завжди з мене насміхаються. Я давно терпіла, але сьогодні... Як це було не обачно. Тепер мене вважають відьмою, і це не обіцяє мені нічого доброго.

— Я намагався тобі сказати, щоб ти йшла звідти, поки вони не прийшли до тями, і не закували тебе, як відьму. — хлопець показав на голову, маючи на увазі, що він транслював їй думку.

— Так, я почула. — сказала Хельга і схвально кивнула головою.

Їй так багато всього треба було б у нього спитати та дізнатися, що дівчина не одразу зрозуміла, з чого варто почати. Вона подивилася на нього уважніше. Тепер без ілюзії вона могла побачити його більш реальним. Він був високим, худорлявим і статним. Гарним, з пропорційними та аристократичними рисами обличчя, і чорним волоссям, покладеним назад. Його очі слабко світилися зеленим світлом. Люди не бачили це світіння — індикатор кількості магічної енергії, але маги так. У нього справді було мало енергії, а ще синці під очима, зчесана шкіра на лівій вилиці, розбита губа, і збиті кісточки на пальцях.

— Що без ілюзії, я виглядаю не так добре? — здогадався хлопець і посміхнувся.

— Ні. Просто ти виглядаєш ще більш стомленим, ніж я. — викрутилася Хельга. — Я збиралася їхати до будинку Урфріди. Їдемо разом, якщо хочеш?

Хлопець погодився, і вони поїхали в ліс, тим більше, що дощ почав слабшати.

— Вона була чаклункою зі світу магів. — пояснила Хельга. — Така стара, що померла. Її будинок був тут у лісі. Вона мене всьому навчала. Після смерті вона стала струмком навколо будинку, щоб приховати його від очей людей. Але без її сили будинок почав занепадати, а свою магію я практично не можу використовувати через закляття. Тим більше її використання руйнує цей світ ще більше, ніж час і наближає мою смерть.

— Тебе прив'язали до побічної гілки історії, яка через якийсь час зникне? Ти пробувала зняти закляття?

— Звичайно, я перепробувала все, що можна було. Вчора пробувала ритуал «Зняття кайданів» і нічого не вийшло. — Хельга не дуже хотіла про це говорити, її настигали невдача за невдачею, шанси на порятунок танули, і вона перевела розмову в інше річище. — Як тебе звуть? Хто ти? І що ти взагалі тут робиш?

— Я Врант, син вогняного та водяного елементалей, прийомний син верховного мага і владики світу магів Тітоса, диво-народжений, наречений Гарячим холодом Орденом білої магії, володар над стихіями, магістр над усіма енергіями.