Глава 2. Полювання

Ранок наступного дня хмурився сірим небом. Хельга з тривогою спостерігала з вікна своєї кімнати, як двір замку заповнювався метушливими слугами та васалами її прийомних батьків — Марії та Леопольда Фармських, яким за допомогою закляття навіяли, що вона їхня рідна дочка, і людьми маркіза Роберта Ліфельдорфського-старшого. Син маркіза — Роберт, був предметом зітхання майже всіх дівчат окрім Хельги. Він був гарним, молодим і єдиним сином маркіза — багатого феодала, з гектарами земель, який часто бував при дворі короля Філіпа і навіть був його старим другом. Роберт майже ідеальний у всьому, крім одного. За характером він являв собою нарцисичного, байдужого, розбещеного виродка. Хельга не хотіла з ним бачитися і спілкуватися, бо щоразу, як вона траплялася йому на очі, він або роздягав її поглядом, або відпускав на її адресу глузливі фрази. Навіть не так. Ні, вона не просто не хотіла з ним бачитися. Вона боялася його. Все її інтуїтивне, звіряче чуття підказувало їй, що від Роберта треба триматися якомога далі.

У двері постукали.

— Хельга, виходь, нам час виїжджати. Вже коней запрягли. — неприємний голосок однієї з її «сестер».

Дівчина кинула погляд у двір. Як невдало її покликали, там якраз гарцює на своєму рябому коні Робер разом з його не менш мерзенними друзями перед її зведеними сестрами. Вони намагались вразити дівчат, і здається їм це вдавалось. Хель подумала, що це досить по підлітковому примітивно. Але вибору немає, треба йти.

Її сестри стояли майже біля самих дверей. Вони збилися в купку, кидаючи любовні погляди на Роберта та його друзів, шушукались і посміювались. Троє молодших сестер були повними та круглими, як і їхня мати, але виглядали рум'яними пампушками через свою молодість. А п'ятеро старших, були точною копією батька, досить худі, нескладні, і до жаху кістляві дівчата, мали що правда досить звичайні й симпатичні риси обличчя, але все ж таки зовнішність всіх восьми сестер меркла на тлі Хельги, яка була справді прекрасною. Дівчина з владними, гордими й аристократичними рисами обличчя мала холодну й льодяну красу сніжної королеви, але при цьому в ній було щось чарівне. Одягнувши смарагдово-зелену сукню, вона підкреслила всю отруйність своїх зелених очей та суворі риси обличчя.

Дівчина вийшла з дверей будинку на замкову площу крадучи уми та погляди. Довге, густе, чорне, наче перо ворона, волосся спадало з плечей, кінчиками опускаючись трохи нижче тонкої талії, на голові були заплетені кілька кіс, щоб волосся не заважало під час їзди. Дівчина з гордовитим виглядом, плавно крокуючи по землі, попрямувала до коней, запряжених кучером.

Вона, з тією ж грацією, з якою перетнула подвір'я, хотіла сісти на коня, але не встигла Хельга поставити ногу в стремено і злегка натиснути, як сідло сповзло з коня і разом з Хель звалилося на землю в замковий пил. За спиною почулося гидке хихикання сестер, слуг, і всіх, хто тільки перебував у дворі, а заливистий сміх Роберта звучав найголосніше. Його рук справа. Однозначно.

Дівчина швидко підвелася, обтрушуючись від пилу, і підняла затуманений погляд на натовп з «родичів» і слуг.

— Я дивлюся, ти Хельга, як завжди, привертаєш до себе увагу єдиним доступним для тебе способом — своєю незграбністю. — кинув їй з люттю Роберт.

І всі засміялися ще більше.

«Але я тут не до чого! На сідлі мого коня попруги перерізали!» — хотіла крикнути їм усім у відповідь Хельга, але всім було байдуже.

— Гаразд, давайте вже починати полювання, не скасовувати ж таку подію через убогих, які не можуть навіть із сідлом свого коня впоратися. — сказав Роберт, струснувши каштановим волоссям і, повернувши коня, подався на виїзд із замку.

Всі пішли за ним продовжуючи посміюватися і кидати погляди з поблажливою насмішкою, проїжджаючи повз Хельгу, яка чекала, поки конюх одягне на її коня нове сідло. Вона виїхала із замку однією з останніх. Гидкий сміх ще довго лунав у вухах. Дівчину так мучили образи, що вона, навіть за своєю звичкою, не стала спостерігати за переміщеннями гостей та перебігом полювання. Вона з головою пішла у свої думки та неквапливо їхала на коні. Згадала хлопця-мага, який казав їй, що зустрінеться з нею на полюванні. І де він? Мабуть, іржав з неї разом з усіма.

«Маг я врешті-решт або жалюгідна людинка!? Раніше люди поклонялися нам, як богам, а тепер усі об мене витирають ноги. Тому що закляття позбавило мене більшої частини магічної енергії. І використання магії в цьому світі прискорює його руйнування, але заради помсти, і заради того, щоб поставити їх усіх на місце, можна чимось їх і налякати.»

Хельга довго стрибала лісом, але нарешті різко зупинила коня. У душі все кипіло від злості, і кінь, відчуваючи це, пирхав і бив копитом по землі, вимагаючи продовжити шлях. Недаремно його часто називали божевільним, він слухався лише Хельги. Надто тонко відчуваючи настрій господарки, Чорний іній, а саме таким було справжнє ім'я тварини у світі магів, жадав продовження. І дівчина вже мала план. З її агресії вийдуть чудові ілюзії. Світ, до якого вона була прив’язана поступово руйнувався, а разом з ним зменшувалась сила накладеного на неї закляття, тим самим хоча б трошки вивільняючи її магічну енергію.  У супроводі ворона і вовка дівчина помчала туди, де тривало полювання.

Вриваючись на Чорному інеї до лав мисливців, вона створила паніку на кілька секунд, а далі все довершив вовк, що блискавично кинувся на кількох мисливських собак і перегриз їм горло. Нарешті він потужним стрибком збив з коня Роберта, притиск його до землі лапами та загарчав над його обличчям. Хельга, додаючи максимум грації до своїх рухів, зістрибнула з коня, і на її плече опустився ворон.