Глава 1. Надія

— Ах ти, паршива дівка! — у ліву щоку дівчини з розмаху влетів ляпас, і вибив на кілька секунд думки з голови та дихання з легень. Перед нею тремтіло негарне, товсте, спотворене зморшками злості, обличчя жінки, — Ти дияволове поріддя, ти дияволова повія. І за що мене боги тільки могли покарати такою мерзенною дівкою. Конюх сказав мені, що твій кінь знову був у піні? Ти знову вешталась по лісу?

«Мати» практично вчепилася маленькими свинячими очима в обличчя дівчини. Баронеса Марія Фармська чекала каяття у скоєному. Просити вибачення не було за що.

— Хельга, ну зізнайся вже. Вечеряти хочеться. — у кутку напівтемної кімнати писклявими голосами, хихиканням і дівочими кривляннями відпускали на її адресу голочки докорів її вісім зведених сестер — дочки баронеси.

Колись закляття накладене її рідним батьком паде, і вони усі отримають по заслугах. Але злість, що хлюпала в тілі, швидко обернулася образою. Горло стисла грудочка сліз. Солона вода застелила очі й розтеклася по щоках. Боротися з ними з усіма завжди було безглуздо, тому що вона не могла розповісти правду, про те чому вона постійно проводила забагато часу в лісі наодинці, проте дівчина завжди намагалась, але не сьогодні. Хельга намагалася провести ритуал, щоб зняти з себе закляття, відв'язати себе від побічної гілки людської історії, яка згодом зникне, занапастивши й дівчину-мага. Але знову не змогла це зробити.

— Я взяла коня і каталася по лісу цілий день. Вибачте мені, будь ласка. Чи можна мені піти у свою кімнату? — Хельга намагалася говорити настільки чемно, як могла це робити крізь сльози.

Її прийомна мати любила, коли до неї зверталися в улесливій формі та відразу пом'якшилася від слів дівчини.

— Ну добре. Я приймаю твої вибачення, але ти сьогодні залишишся без вечері та завтра без сніданку. Запрешся у своїй кімнаті та думатимеш про свою поведінку, і приведеш себе до ладу до завтрашнього ранку. Дивись, мені, щоб на полюванні ти була тихіша за воду, і нижча за траву. Висунешся або викинеш, щось чим привернеш до себе увагу, і я викину тебе з дому. Навіть не намагайся вискочити заміж швидше за Анабель. Про її заручини з Робертом все давно було обговорено. Вона все-таки старша за тебе.

«Ага, і досвідченіше.» — ухмильнулася Хельга всередині себе, і щоб приховати посмішку і швидше піти сказала:

— Так, матінко, я прислухаюсь до вашої поради.

І поспішила з тьмяно освітленої кімнати до темного вузького коридору.

Не великий замковий будинок, в якому вони жили, був складений з темного практично чорного каменю, який навіть вдень навівав тугу, а вночі від цього вічно сирого і холодного місця віяло мороком. Здавалося, що стіни поглинали будь-яке світло, і смолоскипи, і свічки горіли тут зовсім тьмяно. А вона могла б мешкати в прекрасному, витонченому, світлому палаці у світі магів, але це все було в минулому. В сьогоденні були лише ці холодні стіни, сирість, морок і образа.

Хельга забігла до своєї кімнати, такої ж похмурої, темної та сирої комірчини, як і всі в будинку Фармського замку, і зачинила важкі дубові двері. Вона зупинилася біля темного, вузького високого вікна і поставила свічку на підвіконня. Закрила обличчя руками, але сльози продовжували стікати по щоках.

«Я виберуся звідси. Виберусь. Я знайду спосіб.» — втомлено прошепотіла дівчина сама собі.

— Шукав розлюченого монстра, а знайшов зневірену дівчину, оце неочікуваний поворот. — Хельга злякано, різко обернулася на голос, який пролунав у її кімнаті та ошелешено витріщилася в темряву.

У кутку кімнати на її ліжку сидів хлопець у плащі. Він скинув із голови капюшон. Хельга хотіла запитати його: «А ти хто?», але побачила, що в нього світяться зеленим кольором очі. Ще більш шокована, вона натомість запитала:

— Ти маг? Але звідки ти тут? Якщо ти прийшов мене вбити за те, що я намагалася зняти закляття і вибратися з цього світу, то знай, що я чинитиму опір. — прозвучало вкрай непереконливо.

Хлопець стомлено посміхнувся.

— Ні, я не збираюся тебе вбивати, Хельго. Я сам, як би правильно висловиться, на межі того, щоб мене не вбили, але покарали чимось більшим, ніж вигнання. Можна сказати, я вчасно втік. Хочеш поговорити, можемо завтра побачитись на полюванні. А зараз зникаю. Ілюзії — дуже енерговитратний процес, а в мене після всіх халеп магічної енергії залишилося мало.

Ілюзія хлопця розчинилася в зеленому світінні та відблисках, залишивши Хельгу в повному здивуванні та з безліччю питань. Дівчина ще кілька хвилин не наважувалася зрушити з місця і піти спати. У тьмяному світлі свічки вона не змогла добре роздивитись його обличчя, але щось невиразно знайоме в ньому було. Вона давно не бачила магів. Останньою з ким вона спілкувалася була Урфріда — древня старенька, яка була її вчителькою. Вона єдина захотіла піти з Хельгою у вигнання, коли її батько вирішив, що дівчинку краще заслати якомога далі від двору владики магів, яким він був. Маги живуть тисячі років, але вони не безсмертні. Усі рано чи пізно починають втомлюватися від життя. Урфріда дала їй багато знань про магію, але вона була неймовірно старою і давно померла.

Поява тут цього хлопця шокувала Хельгу. Ще більше її здивувало, що він прийшов її не карати, а скоріше навпаки сам від чогось втікав і схоже шукав союзника. Дівчина плюхнулася на ліжко, яке віддавало вогкістю, і посміхнулася. Вона поки не знала, що відбувалося і до чого все, що відбувається, може привести, але цей хлопець міг їй допомогти, цей хлопець був для неї вісточкою надії на зміни, вітром, легкий подих якого міг перетворитися на ураган і круто змінити її життя. І вона подумала, що з чиєюсь допомогою могла б і сама стати ураганом.