3

  Але ні до обіду і ні до вечора, як би не сподівалася Поліна, вона так і не змогла додзвонитися до чоловіка. Паніка її наростала з кожною годиною. Поліна помітно нервувала. Друга поспіль безсонна ніч.

   У перервах між годуваннями вона намотувала кола палатою і майже нічого не їла. Санітарка помітила це і зробила їй зауваження. Але Поліні було не до цього. У голові її не вкладалося, як він міг так вчинити з нею, знаючи, що його дружина в пологовому будинку і ось-ось народить.

"Щось трапилося з ним, а якщо випив і сів за кермо? Це не схоже на нього! Треба Свєтці зателефонувати, хай додому навідається до нас!" - прослизнула в її голові геніальна ідея.

   До вечірнього годування молока в грудях було мало. Далися взнаки переживання Поліни, і неонатолог запропонував купити їй суміш для підгодовування доньки.

 Це був привід зателефонувати Світлані.

- Свєта... - понуро протягнула Поліна.

-Так Поліночко! - сонним голосом відповіла подруга.

-Мені це... Треба, щоб ти суміш купила Танюші й занесла сьогодні, і ще в мене буде одне прохання до тебе! 

-Навіщо суміш? Що таки не вистачає молока? Ти що не їси нічого і нервуєш? Сергій з'явився? - захвилювалася Світлана

-Саме що ні, і досі поза зоною доступу. Ти заїдь до мене привези суміш, а я ключі від квартири передам. Зайди подивися, може, він спить там, може, трапилося щось. Я вся збожеволіла вже...- взмолилася Поліна.

-Та без питань! Звичайно! Дивно це все! - підмітила Світлана.

   Цілий день, як на голках. Поліна з нетерпінням чекала Світлану.

     Благополучно віддавши суміш для дитини Поліни й отримавши ключі від її квартири, Світлана вирушила в протилежний від пологового будинку район Одеси, де жила Поліна з її чоловіком.

   Поліна росла з матір'ю, а батька майже не пам'ятає, та й не знає нічого про нього.

   Мама її померла досить рано. Рівно в той рік, коли дочка її вирушила на навчання до Одеси. Тієї зими мати Поліни послизнулася й отримала складний перелом шийки стегна. Травма була важкою і підлягала тривалому процесу відновлення. Але, як на зло, до матері причепилося ще й запалення легенів, яке навіть всупереч старанням лікарів і гарному догляду, шістдесятирічна жінка, на жаль, не змогла пережити. Жінка померла передчасно та в сильних муках.

   Поліна довго страждала і звинувачувала себе у смерті мами. Через обов'язок навчання вона не могла приділити їй достатньої уваги в той час. У вихідні вона безумовно відвідувала її і привозила гроші від підробітку в кавовому кіоску. Але більшою мірою за нею доглядала сестра її матері.

   Вступивши у спадок її з матір'ю будинком, вона продала його і вдало купила однокімнатну квартиру на Заставі, в якій, власне, і жила зі своїм чоловіком.

   У той час Світлані необхідно було проїхати трамваєм близько сорока хвилин до будинку Поліни.  Дорогою вона помітила, як на неї постійно витріщається молодик напідпитку, нахабно роздивляючись Світлану і не відводячи безсоромних очей, навіть коли вона періодично повертала до нього голову і пильно дивилася на нього, з написаним на обличчі питанням "Що треба?".

    Світлана вийшла на своїй зупинці, а хлопець пішов за нею. Вечоріло, і на вулиці було майже безлюдно.

"Блін... Чого я не переодяглася і напнула знову ці ботфорди. Треба було скромніше одягнутися. Ще й маніяк  якийсь на хвіст упав."

  Світлана прискорила крок і судорожно дістала мобільний телефон із сумки. Сама не знала навіщо. Але думка, що вона встигне зателефонувати в поліцію до того, як маніяк, що переслідує, нападе, гріла її.  Вона навідь набрала номер поліції на екран телефону і не заблоковувала його.

  Світлана була фарбованою блондиночкою. З довгим рівним волоссям, яке хвилею спадало на її шубку. Взимку вона завжди ходила без шапки. Сама говорила всім, що не може підібрати відповідного фасону і що всі шапки світу їй не пасують. І тільки вона знала, що не хотіла таку красу псувати головним убором.

  Від хвилювання і поривчастого вітру їй стало справді дуже холодно і Світлана натягнула комір шуби до самих щік. Це мало допомогло, та й до того ж загороджувало їй огляд.  Світлана втрачала з поля зору молодого хлопця, який переслідував її. Важко та часто дихаючи від переляку вона постійно озиралася по сторонам.

   Світлана ще більше прискорила крок. Вона майже бігла. На щастя хлопець не прискорив ходу і, схоже, не поспішав її наздоганяти. Очевидно, їм просто було по дорозі. Підійшовши до під'їзду і трохи забарившись із відчиненням залізних дверей, Світлана почула кроки за спиною.

 -Ви мені й двері відчините! Як добре! Красуня! Може телефонами обміняємося! Я до друга на вечірку йду, зі мною не хочете? - язиком, що заплітається, запропонував їй той самий хлопець із трамвая, який усю дорогу переслідував її.

   Спочатку серце Світлани впало в п'яти, але після цілком переконливих слів хлопця вона заспокоїлася, відчинила, таки замерзлі  вхідні двері під'їзду і відповіла:

-Іншим разом... У мене справи...

   Стрімко, через одну сходинку вона піднялася на третій поверх, а цей хлопець за нею і зупинився біля дверей квартири Поліни.