Відступ

Відступ

Усе скінчилося. Тільки клуби диму здіймалися чорними стовпами в небо. Вогонь яскраво освітлював вулиці, якими пройшла верея. Біля самого пролому й далі в глиб міста валялися тисячі тіл. Людей і амаліонів. Ніхто не поспішав прибирати їх із вулиць. Напевно, це вже не потрібно. Максуд подивився на солдатів, які шукали поранених. Деяких вони добивали. В основному синьошкірих. Ніхто не стягував своїх убік, ніхто не забирав зброю в полеглих. Наказ було дано один — забрати своїх поранених. Зробити це швидко та приготуватися покинути місто. Теж швидко. Максуд уже помітив знайомі сходи на стіну. Він подався до них. За дві хвилини йому вже було видно з висоти, що за стіною на відкритій місцевості формується авангард. До нього Азаніель включав найдосвідченіших солдатів, включаючи розвідників. Якщо на шляху зустрінеться ворог, то вони повинні це помітити і прорубати дорогу всій колоні. Всім іншим солдатам. І скільки ж їх всього лишилося у війську? Точні цифри будуть відомі пізніше. Максуд нікуди не поспішав. Мине ще година, перш ніж Азаніелю вдасться організувати похід. На деяких вулицях почали скидати трупи убік. Готували проїзди для возів. Солдати працювали спішно. Через кілька хвилин авангард висунувся ще далі від стін і простір, що утворився між ним і містом, стали заповнювати вози. На одних лежали поранені, на інших розмістили запаси. Максуд зітхнув. Він витер обличчя рукавом.

Підсвідомо воїн запустив руку до кишені. Там щось намацав. Він вийняв аркуш паперу, який йому раніше передала Жазелізе. Що це за аркуш? Він розгорнув складений аркуш і одразу впізнав почерк Жазелізе. У першому рядочку по центру вгорі значилося: “Амайанта. Бог другого покоління”. Воїн вже й забув, як просив дівчину дізнатися щось про богиню. Максуд притулився спиною до виступу, щоб було зручніше стояти, і приступив до читання.

“Після першої невдалої спроби Батько зробив другу. Нові боги мали стати світовими лідерами. Вони мали вершити правосуддя і бути втіленням справедливості. Передбачалося, що настане кінець епохи воєн і населення планети почне розвиватися та поширюватися. Очікувався світанок цивілізацій. Території були поділені між богами і вони правили різними частинами світу, і, справді, перестали воювати один з одним. Але чи стало від цього краще? Ні, тільки гірше. Амайанта правила центральними рівнинами. Неможливо описати на папері всі ті звірства та жорстокості, що вона творила на своїх землях. Вона стала найгнівнішою і найневрівноваженішою, найнепередбачуванішою і найкривавішою богинею з усіх богів свого покоління. Муки людей приносили їй задоволення. Все населення, яке вона контролювала, жило у постійному страху. Вона жорстоко замучила десятки тисяч людей. Або навіть сотні тисяч. За її наказами знищувалися цілі міста. Вона дивилася ночами, як вони горять. Тисячі людей були приречені на довгу смерть, а вона слухала ночами їхні болючі благаючі стогони. Коли почали з'являтися боги третього покоління, то Амайанта змушувала їх залишити свої володіння. Смертю чи страхом. Коли з'явилися Перші, то про те, щоб прислухатися до них, не йшла мова. Їй довелося збудувати цілий ланцюг сторожових постів на своїх кордонах, щоб люди не тікали в землі інших богів. Тисячі років вона купалася в крові людей, доки не вирішила, що й цього їй мало. Вона напала на сусіднього бога. І тоді Батько, котрий, як вважалося раніше, давно покинув наш світ, знову повернувся. Обурення його було настільки велике, що боги тільки й думали про те, де сховатися. Усі, крім богів другого покоління. Вони ніколи не вважали себе слабшими за Батька і не боялися його. Вперше боги об'єдналися, щоб перемогти Батька. Але зазнали нищівної поразки. Батько не вбив їх, як зробив це з першим поколінням. Він вигадав їм покарання. З того часу Амайанти не стало в нашому світі. Чи залишилася вона живою? Краще б ні. В нашій історії ще не було настільки кровожерливого бога, який би занапастив так багато життів. Шкода, що Батько так довго її терпів.”

Далі слідував відступ і був написаний інший текст:

“Деякі пояснення. Богів другого покоління було чотири. Амайанта – єдина жінка (якщо про неї можна так казати) серед них. Перше покоління богів поводилося приблизно так само. Усіх їх убив Батько. Друге покоління він вбивати не став. Усі отримали покарання і подальша їхня доля не відома. Батько востаннє згадується тоді, коли вершив свій суд. Більше про нього нічого не написано. Не знаю, чому тебе зацікавила саме ця богиня, але вона була дуже поганою. Автор книги ні про кого не висловлював своєї особистої думки, тільки про неї.” Ще трохи нижче було написано ім'я “Жазелізе”. Дівчина вирішила написати своє повне ім'я.

- Так, це все про мене. - дівчина в золотому дивилася на папір через його плече. - І все це правда. До останнього слова. І там ще й половини немає того, що я насправді накоїла. Це все робила я. Я така. Я злий кровожерливий бог.

Сльози ринули з її очей, голос тремтів і зривався:

- Що ти тепер робитимеш? Я виявилася не тією милою дівчинкою, яку тобі хотілося бачити? Я втілення зла!

Амайанта заплакала. Вона схлипувала і сльози градом покотилися її щоками.

Максуд стояв нерухомо.

- І що ти тепер робитимеш? Будеш весь час злитися? Прокинеш свій гнів? Почнеш вбивати людей? - Амайанта захлиналася сльозами, говорити їй було складно. - Тоді я помру. Адже ти вже зрозумів, що можеш убити мене. Давай, позбав же світ від такого монстра!

Дівчина в золотому блискавично розвернула свою рамку і полетіла вздовж стіни, перш ніж Максуд хоч слово встиг сказати. Мабуть, він і не міг би нічого сказати. Сум, смуток, біль та ще щось вирували в ньому. Її почуття. Він спробував їх відігнати. Максуд важко дихав. Витер піт із чола. Глибоко вдихнув і попрямував стіною до найближчого смолоскипа. Напевно, тепер він уже зможе вимовити кілька слів. Максуд запалив аркуш, який передала йому Жазелізе, від смолоскипа. Тримав його в руках, доки вогонь не дійшов до самих пальців. Потім кинув його на стіну та переконався, що він повністю догорів. Не важливо, ким вона була. Як і він. Це все вже у минулому.