Спостерігаючи за поглиначем

Спостерігаючи за поглиначем

- Як ти себе почуваєш? - з тривогою в голосі допитувалась Делоріс у свого вчителя.

- Досить про мене турбуватися. Ти перевірила серпаник? - запитала Сандрін, попереджаючи наступні спроби учениці.

- Два рази. - дівчина підібгала губи. - Ти, як і вони, вважаєш, що сьогодні буде бій? - Делоріс опустила голову і говорила тихо.

Сандрін кивнула. Вони стояли на одному з майданчиків біля стіни, Жазель стояла трохи позаду. Таких майданчиків набудували містом досить багато. Вони збудовані вже дуже давно, щоб військові командири могли спостерігати за ворогом та за полем битви. Декілька таких майданчиків було збудовано і в глиб міста. Щоб можна з їхньої висоти оцінювати обстановку, коли ворог прорветься через стіни чи ворота. Але ці міські майданчики вже звели люди Азаніеля. Сандрін оглянула місто. Всюди вона помічала чимось набиті вози з кіньми. Біля кожного воза обов’язково купчилося мінімум одне відділення солдатів. Основна ж частина солдатів була розміщена на стінах. Прямо на стіні під ногами військових штабелями лежали складені списи. Сандрін могла вибрати будь-який майданчик у місті, але обрала той, що був розташований ближче до казарм Максуда. Було б добре, щоб під час бою він знаходився десь неподалік. Вона достеменно не знала хто він такий, але поряд з ним почувала себе впевненіше. Химерниця навіть собі не хотіла в цьому зізнаватись. Про природу Максуда вона часто розмірковувала. Сандрін не вважала, що він якийсь наділений силою бог чи напівбог, чи хтось інший в такому роді. Тоді вона відчула б його силу. Але він звичайна людина. Або таким здається. Сили своєї підвіски Химерниця також не відчувала. Лише холод. Крижаний холод. Сандрін озирнулася. Місто все у вогнях. Гарне видовище. Чорний купол над незліченними вогнями. Вона помічала сотні солдатів, але вони не спричиняли жодного галасу. Мабуть, навіть не розмовляв ніхто. Ніч накрила місто і поглинула його. Тільки його вогні не давали їй господарювати тут по-справжньому. Сандрін перевела погляд на ворота. Вони знаходилися далеко, але вона розрізняла поряд чани з олією, що стояли на багаттях. Навколо них метушилися солдати. Ще одне відділення стояло біля казарм стражників. Можливо, це і були стражники. У темряві важко розібрати. Дві фігури відокремилися від них і попрямували до її оглядового майданчика. Людина і ще одна величезна людина. Напевно, Звір. Вони наближалися. Піднялися східцями. Гостями виявилися Максуд і Звір, як і думала Сандрін. Воїн зайшов на майданчик і навіть не нагородив нікого своїм поглядом. Він вдивлявся у темряву. Сандрін почула поспішні кроки, що наближаються, і відчула силу. Вона подивилася на Максуда.

- У-у-у. Ти почала прислухатися. - воїн трохи повернув до неї голову і посміхнувся.

Незабаром Стайред та Азаніель теж піднялися нагору. Місця на майданчику не так щоб багато, але поки що всім вистачало. Прибулі прийняли естафету тиші і теж стояли мовчки. Потім Азаніель порушив тишу:

- Які думки? Вони не можуть атакувати по всьому периметру. - насамперед сказав чи ствердив генерал.

- Якщо вони вже зібрали військо, то можуть. - відповів йому Максуд. - Чи є звістки від найближчих більш-менш великих населених пунктів?

Азаніель промовчав. Тільки зітхнув.

- А від другого війська?

Знову мовчання. Максуд кивнув собі. Так він і думав. Найближчі села розграбовані та спустошені, дрібні міста знищені. Люди з них, якщо ще не стали амаліонами, то ось-ось стануть. Друга армія розбита. Тепер всю свою силу вороги матимуть змогу обрушити на єдине місто, що вирішило тримати оборону. Тремтіння від передчуття битви пробігло по його тілу. Сьогодні буде бій. Відчуття його ніколи не підводили.

- Що ти відчуваєш? - спитав Максуд.

- Луксорів. - відразу відповіла Сандрін. - Багато луксорів.

Максуд кивнув кілька разів. Потім глянув на Азаніеля. Той не виявляв жодних ознак занепокоєння. Стайред поряд з ним, здавалося, був навіть спокійнішим, ніж зазвичай. Що ж, це добрий знак.

- Коли ви зрозуміли, що іншу армію розбито? - запитав воїн у генерала.

- Вчора пізно ввечері надійшло послання від їх Химерника. - Азаніель підібгав губи. - Сьогодні надійшли й інші. Міста в радіусі двохсот кілометрів зайняті ворогом.

Делоріс голосно ахнула. Втім, Максуд нічого нового для себе не почув. Вони завжди так робили. Нападали лише тоді, коли були впевнені у своїй перемозі. Хвилею накривали міста та чисельність їх армії лише зростала від одного міста до іншого. Амаліонів могла зупинити лише дуже численна армія. Або дуже сильна. Ще вчора йому було все одно. Але не сьогодні. Сьогодні все змінилося. Максуд хотів жити, хотів воювати, хотів перемогти. Передчуття битви знов наринуло на нього. Воно пройшло крізь нього, як крапля дощу проходить крізь повітря. Максуд вишкірився. Десь у далечині почулися вигуки. Крики. Жаху та болю. Битва не змусила на себе довго чекати.

Солдати, що стояли ланцюжком неподалік на стіні, виглядали ворога на всі боки. Дехто повертався до Азаніеля, очікуючи, що генерал віддасть наказ і відправить когось на допомогу туди, звідки долинали крики. А тепер ще й брязкіт зброї. Максуд обернувся на галас. Внизу бігали солдати. Вони шикувалися в довгі живі черги. І швидко діставали невеликі предмети з воза і передавали з рук в руки до східців на стіни. Звідти ті предмети розтікалися ланцюжком солдатів у дві сторони.

- Нам є чим їх здивувати. - сказав Азаніель і подивився на Сандрін. - Ми сильні, але твоя допомога нам би не завадила.

Генерал кивнув і пішов разом зі своїм помічником. Максуд поглянув у бік казарм. Стражники стояли на тому самому місці. Добре. Їх все одно не пустили на мури. І Максуд попросив лейтенанта поки що нічого не робити. Побути резервом. Предмети від возів на стіну передавали швидко, і вже майже біля кожного солдата під його ногами лежав маленький мішечок. Він світився ледь помітним блакитним світлом. Максуд перевів погляд на Сандрін. Химерниця похитала головою. Воїн знову подивився в темряву поперед собою. Вишкір почав з'являтися на його обличчі. Він підійшов ближче до стіни і вихопив смолоскип у солдата з рук. Той забурчав у відповідь, але Максуд із силою запустив смолоскип у ніч. На мить він висвітлив на землі все, що їм треба було бачити. Світло пробивалося лише кілька секунд. Рівно до того часу, поки його не затоптали сотні ворожих лап.