Зустріч із чудовиськом

Зустріч із чудовиськом

Жазель і Делоріс допомогли підвестися Химерниці. Вони повільно повели її до кімнати і посадили на стілець. Делоріс принесла вчителю чашку з водою. Сандрін обхопила її тремтячими руками і не випускала, доки не випила до дна.

- Хтось заволодів моїм розумом і говорив моїми вустами. З боку це виглядало так само жахливо? - насамперед запитала Сандрін.

Обидві дівчата закивали дуже енергійно. Жах ще перебував в повітрі. Від такого швидко не оговтатися. Тому підтвердженням було серце Жазель, що часто й гучно билося.

- Хто це був? З тобою таке траплялося раніше? - Делоріс схвильовано питала Химерницю.

Сандрін заперечливо похитала головою. Вона вже відновила дихання і обличчя її набувало колишнього непроникного вигляду.

- Ти зверталася до когось конкретно? Чи говорила це всім, як попередження? - продовжувала Делоріс.

- Думаю, я говорила до нього.

Дівчата переглянулись. Усі розуміли про кого йдеться.

- Анне, а що ти побачила тоді, коли влізла йому в голову?

Сандрін підвела на неї очі.

- Я бачила чорноту, Делоріс.

- Значить, порожнечу. - з розумінням закивала її учениця.

- Темрява теж чорна, Делоріс. Теж чорна. - багатозначно промовила Химерниця.

Наступного дня Максуд з самого ранку проводив тренування. Закріплювали те, чому навчилися вчора. Потім воїн показував нові команди, які означали "Розімкнути лад", "Напад", "Оборона" та інші основні. Показував, як має рухатися кожна людина у відділенні при тому чи іншому сигналі. Це зайняло весь час до обіду. Навчання просувалося повільно. Мисливці були погано підготовлені до роботи у команді, не знали, як слід тримати лад і погано взаємодіяли один з одним у побудовах Максуда. Часто заважали один одному, на диво огидно тримали рівновагу після зіткнень. Запам'ятовували необхідні дії далеко не з першого разу. Максуду довелося докласти великих зусиль і закликати все своє терпіння. Він полегшено зітхнув, коли Завуру відправив мисливців обідати. Воїн навіть не припускав, що з ними буде так важко. Максуд повернув голову, щоб побачити, хто до нього йде. То була Ейр.

- Пройдемося?

Максуд кивнув їй і пішов за нею.

- Меч свій візьми, мало що. - кинула через плече мисливець.

Не питаючи, воїн повісив меч собі за спину. Він пішов за Ейр. Дівчина попрямувала до найближчого виходу із міста. До того, через який Максуд вибігав уже котрий день на пробіжку. Крокували містом мовчки. Ейр ні про що його не питала, сам Максуд вирішив ні про що не розповідати. Так вони дійшли до воріт. У повній тиші. Вийшли з міста та й пішли далі, тишу взяли з собою. Неподалік ріс невеликий лісок. Такий, більше схожий на парк. Дерева знаходилися далеко одне від одного, на ліс він був схожий лише здалеку. Зате під ногами раз у раз траплялися гілки, які треба було переступати.

- Стій. - скомандувала Ейр.

Вона зупинилася і почала розглядати якісь зарості. Дівчина показала пальцем на них Максуду. Той уважно придивився, трохи примружившись. А потім різко пригнувся і почувши свист меча над головою, зробив перекид уперед, схопився на ноги вже з мечем у руках.

- Непогана реакція. - крізь зуби процідила Ейр.

Вона з мечем у руках поволі наближалася. Удар, ще удар, укол, пірнання, удар. Максуд відбив усі її спроби. Він незворушно дивився на неї, тримаючи на відстані. Ейр ходила довкола нього. Вона ширяла, вичікуючи момент для атаки. Воїн трохи зміщувався, щоб постійно знаходитися обличчям до неї. Ні страху, ні подиву на його обличчі. Де ж він побував і чого надивився, раз ніяк не відреагував на її напад, зовсім не здивувався? Ейр загарчала і кинулася на нього, обрушивши всю свою міць в ударі зі стрибка. Максуду довелося докласти чимало зусиль, щоб пустити меч Ейр повз себе. Вона грамотно висікала ударами хитромудрі фігури у вбивчих комбінаціях. Часом меч проходив за сантиметри від живота або обличчя мисливця. Будь-який з пропущених ударів Ейр міг би завершитися смертю Максуда. Незабаром атаки перестали носити такий запеклий характер, обом воїнам потрібен був час, щоб перевести подих.

- Якщо я беру бійця у відділення, то маю знати з чого він зроблений.

Під кінець своєї фрази Ейр знову кинулася в атаку, цього разу вона застосовувала переважно удари в нижню частину тіла або взагалі по ногах. Максуд все відбив з таким самим спокоєм, як і раніше.

- А ти не дуже й здивувався. - кинула вона йому.

- А чого ще чекати від сабазадонки?

Ейр на мить застигла. Вона зустрілася очима з Максудом:

- Хто тобі сказав?

Дівчина знову кинулася в атаку, завдаючи ударів з низки розворотів, щоб вкласти в них максимальну силу. Не кожен воїн міг би вистояти під таким натиском. Але Максуд встояв. Кілька разів він трохи втрачав рівновагу і йому доводилося спішно відступати. Але не більше. Хоча Ейр була дівчиною і важила набагато менше за Максуда, вона знала техніки бою, які дозволяли максимально ефективно використовувати її швидкість, і сила її удару була аж ніяк не меншою, ніж у добротного воїна.

- Ніхто. - коротко відповів Максуд.

- Тоді звідки знаєш? - не залишала спроб дізнатися правду Ейр.

- Того дня, коли я не зможу відрізнити воїна Сабазадону від будь-якого іншого, я складу свою зброю.

Цього разу Ейр напала на нього зі стрибка. Вона не намагалася перевірити його захист чи його спритність, всі удари вона завдавала точно такі ж і так само, як би билася зі своїми найлютішими ворогами на полі бою. Кожен пропущений удар міг стати смертельним. Максуд справлявся з усіма її атаками.

- Це не відповідь. - процідила Ейр, коли їхні мечі схрестились і заскреготіли.

Вона намагалася натиснути на нього. Максуд компенсував її тиск своїм, але не давив у відповідь.

- Ну, який уже є. - як завжди лаконічно сказав Максуд.

- Чому ти не атакуєш? - все ще збільшуючи тиск, прогарчала дівчина.