Знайти і вкрасти

Знайти і вкрасти

Жазель розплющила очі. Вона цього ранку почувала себе все ще звичайним клерком. Але не довго. Коли прокинешся і ще не все пам'ятаєш з того, що сталося напередодні, то здається, що нічого й не змінилося. Дівчина полежала хвилин п'ять, доки усвідомлення того, що відбувається, не наринуло на неї. Тепер про неї всі перешіптувалися в апараті клерків. Їй усі заздрили. Одна з найвпливовіших Химерниць в усій імперії взяла її до себе. Напевно, вже всі у цьому сірому місті нарешті дізналися, хто така анне Сандрін Андрекорв. Так, Жазель взяли прислужники, та й що? Інші тільки мріяти про це можуть. Сидять у своїх кабінетах, як щури в норах. Це, з одного боку. А ось з іншого, дівчина усвідомлювала, що доведеться відбутися багатьом подіям. З анне Сандрін Андрекорв не буває інакше. Що принесуть їй ці події? Просування по службі, проблеми чи навіть смерть? Відповідь наперед знати не можна, але Жазель раділа вже тому, що хоч щось із нею почало відбуватися. Останнім часом для неї все зупинилося. Кожен день такий самий, яким був попередній. Кожен день точно такий самий, яким буде наступний. Химерниця внесла до цієї рутини якусь невизначеність. Жазель дуже сподівалася, що в неї в житті почнуться бодай якісь зміни. Її дитячі мрії вже давно розбилися, коли вона подорослішала і зіткнулася із реальним світом. Просто плисти за течією. Що ще можна робити у цьому місті? Гучно плакати і вити вночі на місяць.

А що, коли Химерниця виявить бажання залишити її при собі? Ех, навіщо вона їй потрібна? Талантів у неї немає ніяких, дару немає. Що вона взагалі вміє? Поцупити якийсь документ, підробити підпис, зробити копію важливих даних та вигідніше продати. Теж мені, вміння. А із заслуг лише те, що вона попалася двічі, за що й була переведена в це до смерті тужливе місце. Місто, де втрачають надію, місто, де чекають на старість, місто сірої непроглядної нескінченності. Як би там не було, а ті дні, що тут буде Делоріс зі своїм учителем, Жазель мала намір провести на повну. Так, щоб запам'ятати кожну хвилиночку. У дівчини поселилося відчуття, що наступна більш-менш значуща подія в її житті станеться дуже скоро.

Вона встала, одяглась. Взяла гроші, що їй дала вчора Делоріс. Не всі. Частину вона вже витратила на нову шапочку та рукавички. Ті, що зараз у моді в цьому загниваючому місті. У Північному такі носили сто років тому, якщо не раніше. Нічого, тут якраз впору. Поїсти вранці дівчина вже не встигала. І нічого страшного. Тим більше, що вона не часто їла вранці. Вийшла з дому і попрямувала давно завченим маршрутом. Швидко крокуючи вулицею, Жазель помічала солдатів то там, то тут. Вони завжди були у місті, скільки вона його пам’ятає. Але сьогодні дівчині здалося, що вона бачила їх частіше. Зайшла на ринок, склала собі у сумку куплені пляшечки напою. Ну і важка сумка! Зате в черзі їй стояти не довелося. Вона ще вчора домовилася з продавцем, що кілька днів поспіль він залишатиме їй по десять пляшечок. За це вона йому платитиме два мідяки зайвими за кожен день. Тому, коли вона до нього підійшла, то раденький продавець одразу витяг з-під прилавка заховану там ділову посмішку та пляшечки на додачу. Доходячи до площі, за якою знаходилося її місце роботи, Жазель побачила скупчення солдатів. Тут і міська варта, і лейтенант зі своїм загоном. Її начальниця теж присутня. І ще кілька клерків із інших державних структур. Дивно. Усі вони метушилися під пильним поглядом інквізитора. Що сталося? Жазель діловито пройшла повз нього і все зрозуміла. Будівля міського архіву ще диміла. Вікон не було, тільки чорні дірки замість них. Даху на будівлі теж немає. Руїни, як після війни. Хтось забув загасити лампу? Або підпалив навмисне? Дівчина перетнула площу, відвернулася від охоронця-каліки, коли той їй кивав, і пішла до свого кабінету. Стоп, сьогодні їй не потрібно до свого кабінету. Жазель засяяла. Як же добре в робочий день не заходити на роботу. Нотки радості закружляли в її голові плавно з'єднуючись у пісню задоволення, навіть повітря втратило свій затхлий запах. Жазель круто розвернулася на підборах від своїх дверей і попрямувала до дверей Химеринці. Навіть вона тепер не зможе зіпсувати Жазель гарний настрій. Клерк постукала. Жодної відповіді. Постукала сильніше. Мабуть, нікого ще немає. Жазель розвернулась спиною до дверей і сильно постукала по них каблуком. Вона могла собі дозволити. Все одно прийшла найперша. Жазель смикнула за ручку. Несподівано двері відчинилися. Анне Сандрін Андрекорв сиділа біля вікна і дивилася на площу.

- Сподіваюся, востаннє ти стукала головою. Адже, якби стукала ногою, то могла б пошкодити щось важливе у своєму організмі.

- Е… вибачте, я думала тут нікого немає. - безглузде виправдання, Жазель зрозуміла це ще не домовивши до кінця.

- Ти у всі двері так стукаєш, якщо вважаєш, що за ними нікого немає?

З Химерницями завжди так, чіпляються за кожне слово. З ними краще взагалі мовчати. Або ретельно обмірковувати кожну своє речення. Більше її зненацька не застануть.

- Вибачте, я винна, більше такого не повториться. - добре завчена швидко вимовлена часто повторювана фраза.

- Більше й нема чому повторюватися, Жазель.

Ого, вона ще пам'ятає її ім'я! І не перекручує його, не вживає разом із прокляттями чи лайками. Чи це та Химерниця, яку раніше вона бачила у ділі? Клерк знала, що пошкодує про це, але все одно запитала:

- Яка зміна в планах, пані? На мою думку, ви засмучені.

Сандрін усе дивилася у вікно. Вона не кліпала очима і не рухалася.

- Ти знаєш, на що я дивлюся?

- На згорілий архів.

- Хм... Я б сказала, що дивлюся на розбиті надії отримати те, за для чого я сюди приїхала. Я дивлюся на знищену єдину можливість досягти своєї мети. Але в цілому, так, ти маєш рацію. Я дивлюся на згорілий архів.

Жазель зітхнула.

- Якби я тільки могла знати, що саме ви шукаєте, то, можливо, змогла б запропонувати вам інший спосіб розв'язання задачі, що перед вами стоїть.