Кабінет Жазель

Кабінет Жазель

Жазель йшла темним коридором. Декілька дзвінких кроків на підборах по твердих дошках підлоги до самих дверей. Дверей кабінету номер 11. Перші десять розмістилися в одному крилі центрального корпусу. А ось одинадцятий розташовувався в іншому. У цьому крилі колись давно розміщалося дуже важливе. Угу. Якби не було нічого важливого, то їй кабінет там би не облаштували. Абсолютно впевнено можна стверджувати, що щось важливе там знаходилося. І стародавнє. А як ще Жазель могла себе втішати, якщо саме їй довелося в цьому кабінеті працювати? Покинуте крило будівлі. Коридори темні, запах сірої вогкості та порожнечі стояв всюди у повітрі. Навіть та самотня віконна рама наприкінці коридору наскрізь просякнута духом занепаду. Зате скрізь заспокійлива тиша. Скрізь втішне умиротворення. Так і хочеться тихенько сісти і дуже голосно закричати. Напевно, якщо з нею щось трапиться, то решта клерків дізнається про це не раніше наступних дощів. А вони ох як не скоро. Але Жазель не з тих, хто одразу здається. Ні. Як тільки вона зрозуміла, що до чого, у неї в голові дозрів план. Вона як могла привела кабінет до ладу, навіть прикрасила його, витратила досить пристойну суму грошей на те, щоб надати йому такого вигляду, якого, як вона себе в цьому переконувала, у нього ніколи й не було. А потім привела туди пару колег, ніби ненароком, випадково. Так вона влаштувала оглядини. І ненав'язливо жартома пропонувала їм помінятися кабінетами. Навіть за винагороду. Як і слід було очікувати, завзяття ніхто не виявив, а за очі взагалі сміялися і називали Жазель привілейованою. Сарказм клерків найнеприємніша річ.

Під номером кабінету висіла табличка “Клерк першої категорії. 3”. І все. Імені не викарбувано. Навіщо ім'я в одинадцятому кабінеті? Імена зазначалися на табличках в іншому крилі, там, де освітлення в коридорах вистачало, щоб прочитати все, що на них написано. Жазель мовчки деякий час дивилася на цю табличку. Замість імені “Перша категорія” замість прізвища “3”. Замість сонячних днів – темні двері. Замість радісного життя – задушливий кабінет та самотність. Ще ця цифра. Вона означала рівень доступу даного клерка. Третій вважався найнижчим.

Дівчина відчинила двері. Ось це і є її залитий сонцем натхненно прекрасний, але все ж таки простенький, кабінет. Один стіл, два стільці, шафа для паперів. Ну і ще для її одягу, адже в нього крім неї все одно ніхто більше не заглядає. На стіні висить картина, хай і не помітна, і не велика, і не дуже гарна, але й не дешева. Жазель довелося свої гроші за неї віддати. Так само, як і за дзеркало. І за ремонт замкової щілини в шафі. Клерк першої категорії зітхнула та увійшла до кабінету. Тримай вище ніс!

Почався черговий робочий день. Що він їй принесе? Таке питання іноді вона ставила сама собі, хоча відповіді були очевидними. Цей день стане таким самим, як і той, що вона прожила десять днів тому, або двадцять, або півроку. Звичайно, Жазель іноді давала волю фантазії і уявляла, як життя її повертає в країну нескінченних прекрасних подій, де їй буде добре, настрій її зміниться піднятим. Країна ілюзій, країна сподівань, країна, в якій їй ніколи не потрапити. У ті моменти, коли Жазель відкидала подібні думки чи припиняла мріяти, вона особливо гостро усвідомлювала, як сильно ненавидить це місто. І раділа, переконуючи себе в тому, що будь-якої миті може виїхати. Поки що її тримала тут пара обставин.

Робочий день розпочався. Час йшов і помалу дівчина справлялася зі стосом паперів, що накопичився на краю столу, то й роблячи, що мокаючи перо в чорнило. Тут потрібний підпис, тут висновок, тут треба дещо підрахувати, тут зробити прогноз на підставі аналізу попередніх даних. Невдовзі дівчина переклала у стос відпрацьованих матеріалів останній листок. Виглянула у вікно. А ранок уже минув. Час і перепочити. Жазель неквапливо встала, походила по кімнаті, поспостерігала у вікно за перехожими, роздивлялася в дзеркало себе. Неохоче повернулася до свого столу. Тепер їй доведеться зайнятися певною роботою до самого закінчення робочого дня.

Жазель сиділа за своїм столом і впевнено створювала видимість заклопотаності. Така необхідна навичка виробилася, як не дивно, сама собою. Дуже корисно, коли десь поблизу тиняється твій начальник і може зазирнути будь-якої хвилини. Ця навичка далася їй легко. Ніхто не міг би сказати, чим вона займається. Хоча насправді ніхто й не знав. Кожному клерку давали особисті вказівки і дуже рідко траплялося так, що кілька людей працювали спільно над якимись розрахунками чи хоча б разом обговорювали свої питання по роботі. Та й взагалі якось рідко спілкувалися між собою. Зате робити ту саму роботу порізно — ось це віталося в імперії клерків. Начальство могло видати однакові завдання відразу декільком клеркам і потім порівнювати звіти. Ставити бали в потайній системі рейтингу, на підставі якої будуть піднімати або урізати платню, просувати по службі або знімати з посад, оформляти вигідні або не надто переведення. Тому, навіть, якщо тобі доручають найменшу роботу, яку тільки можна собі уявити, то ти маєш робити її добре, бо той інший, якому її доручать теж, може виконати її краще. Так, звичайно, це може бути трохи перебільшено. Або зовсім виявитися не правдою, Жазель так і не знайшла доказів існування такої системи. Хоч вона не раз і не два обшукувала кабінет начальниці. От Єдність, та вона там бувало просиджувала годинами в пошуках особистих листувань або секретних документів, які можна буде згодом вигідно продати. І в кімнаті Латонії також. Ну, це тієї огидно правильної особи, яка називала себе головною, коли не було начальниці. Ну і шкідлива ж ця Латонія — завжди змушувала одягати форму, навіть коли жарко! Ось як зараз, на вулиці просто нестерпна спека, а їй доводиться сидіти в цій незручній, і найгірше, у цій немодній і негарній формі. Та й що в ній може бути гарного? Синій кафтан на дві долоні вище колін. Сині без будь-якого натяку на смак широкі штани, які доводиться здавати в майстерню, щоб їх ушили якраз під неї і вони хоч трохи стали нагадувати ту річ, яку не соромно на себе одягнути. А ще під кафтаном ця товстелезна біла сорочка. Ну, гаразд, сорочка виявилася не така й убога. Порівняно з кафтаном. Ну, можливо, навіть трохи симпатична. Не сильно, нехай не тішиться. Зате не під саму шию, як цей огидний верхній одяг. Ах так, ще кафтан списаний чорними незрозумілими знаками давно всіма забутої мови вздовж ґудзиків з одного й іншого боку. Жазель ніколи не вірила, що там написано щось хороше. Швидше за все, ці злі знаки наносили дуже злі працівники, яких змушували виробляти такі кафтани. Так-так, саме змушували. Хто за власною волею захоче мати щось спільне з ними? Так, щось вона відволіклася від якоїсь важливої нитки роздумів. Про що це вона міркувала? Ага, є! Запис невідомого рейтингу. Дівчина навіть знала, що зробить насамперед, коли його все-таки знайде. Так, вона піде за списком знизу вгору і, якщо не відразу, то дуже швидко виявить своє прізвище. Але її не дуже турбує місце в рейтингу — нижче навряд чи вдасться впасти після того, що було в Північному. Ні, її цікавила примітка, яка буде навпроти її низького місця у рейтингу. Приписка. Ну та, в якій кожен бюрократ, з яким їй доводилося працювати, залишав про неї найневтішніші відгуки. Іноді навіть без лайки та ще рідше без згадки про Єднання. Ось навіщо їй потрібен цей рейтинг. Знайти та помститися. Кожному прізвищу, що наважилося обмовити її. Кожному бездушному чоловічку, що посмів залишити про неї невтішний відгук. Як, коли, та й взагалі, чи варто цим займатись – це зовсім інше питання. Але ж помріяти ніхто не забороняв!