Пролог

Пролог

Вона стояла на балконі другого поверху. Вечірній подих повітря ніс із собою прохолоду літнього вечора. Незабаром вулиці міста почнуть задихатися в темряві. Яскраві вогні горітимуть лише на головних його артеріях. Та частина міста, на яку відкривався краєвид з балкона, вночі майже не освітлювалася. Де-не-де вночі будуть виднітися острівці жовтого світла, але й вони не зможуть дати повне уявлення про справжні розміри міста. Тим не менш, їй подобалося споглядати саме з цього балкона. Ти знаєш, що там живуть тисячі людей, і ти майже можеш доторкнутися до них рукою, але ти їх не бачиш перед собою. Може, це тільки їй здавалося кумедним? Вона перевела погляд своїх фіолетових очей на самісінький куток балкона. Туди, де стояли два невеликі щури. Зовнішня стіна балкона складалася з дерев'яних пофарбованих дощечок, збитих на певній відстані одна від одної. Тому щурам теж було видно місто.

Скільки вона вже тут? Два тижні чи, може, більше? Занадто довго. Вона не звикла відступати, але час невблаганно мчав уперед, сіючи сумніви на своєму шляху.

- Хазяїн не любить, коли ми затримуємось. - позаду почувся дівочий голос і обірвав її роздуми.

Вона обернулася. Це Делоріс стояла на порозі. Невисока худа дівчина років чотирнадцяти-п'ятнадцяти. Коротко обстрижене темне волосся, сірі очі та гоструватий ніс. На шиї чорніло татуювання у вигляді нашийника. Такі роблять лише рабам. Одягнена вона була так само, як і всі звичайні служниці. І враження вона залишала після себе такої ж звичайної служниці. Ну, хіба що, виглядала трохи бруднішою, ніж варто було б.

По щурам пробіг зелений перелив. Обидві тварини на одну, майже не вловиму, мить стали зеленими та напівпрозорими, а вже в наступну – знову простими вуличними пацюками. Звичайними щурами, які стоячи дивляться з балкона на вечірнє місто і милуються його виглядом в передчутті приходу темряви.

Дівчина на балконі кинула останній погляд на околиці, що тонули в сутінках, перед тим, як покинути це місце.

- Я вже йду.

- Дивна ти. - сказала їй Делоріс, відвертаючись від неї.

- І це каже мені дівчинка, яка стрижеться як хлопчик? - підколупнула її дівчина з фіолетовими очима.

- А я твого волосся взагалі не бачила. - Делоріс попрямувала вглиб кімнати. - Ти завжди ходиш у цьому дивному головному уборі. У тебе хоч є волосся? Може, ти – лисий чоловік?

- Ага, і зараз цей лисий чоловік дасть тобі потиличник. - дівчина награним рухом підняла руку, яку Делоріс, обернувшись, відразу ж побачила.

- Добре, добре. Головне, ходімо звідси.

Вони перетнули багато обставлену розкішними меблями кімнату. Три її стіни прикрашали картини, а на одній красувалися старовинні мечі та інша зброя. Делоріс відчинила двері і потім зачинила їх вже за спиною дівчини. Фіолетовоока попрямувала просторим коридором до дверей для прислуги. У двоповерховому будинку їм дозволялося ходити лише спеціальними сходами, щоб зайвий раз не попадатися на очі господареві будинку та його високопоставленим відвідувачам. Вона зробила кілька кроків коридором до дверей і відчинила їх. Попереду завиднілися сходи. Прислуга жила на горищі. Дівчина швидко піднімалася сходами, поки не зрозуміла, що Делоріс не йде за нею.

- А ти куди? - запитала вона.

– Я на кухню. Стара Захва просила допомогти відсортувати продукти. Сьогодні постачання затрималося. - Делоріс знаходилася вже на проліт нижче.

- Тоді навіщо ти за мною приходила? - фіолетовоока була здивована.

- Щоб тобі не задали прочухана, як минулого разу. Не хочу, щоби тебе вигнали. Ти схожа на людину у відчайдушному становищі. - Делоріс знову зашаркала по сходах і її голос долинув зовсім знизу. - Допомагай стражденним і, коли ти будеш слабкий, сильний допоможе тобі!

Ці її пафосні репліки іноді дратували. Було дивно чути такі від людини, яка ще й дорослою до ладу не стала. Фіолетовоока посміхнулася, ця дівчинка проявила про неї турботу. Нехай і на свій лад. Дивне це відчуття, коли про тебе піклується чужа людина. Дивно навіть те, що про тебе взагалі хтось дбає. Вона зітхнула, постояла трохи на сходах, розмірковуючи, чи не варто повернутись на балкон. Вигляд з вікна горища не можна було назвати вражаючим. І вікно там маленьке, і дивитись у нього зовсім незручно. Але підводити Делоріс чомусь не хотілося. Дівчина ще раз усміхнулася і попрямувала до своєї кімнати. Але до дверей дійти не вдалося.

Що було чудового в окремому сходовому приміщенні для прислуги? Може те, що вікон у ньому не було і доводилося мружити очі щоразу, коли заходиш чи виходиш із цієї тьмяно освітленої подоби в'язниці? Чи те, що приміщення дуже вузьке і, коли щось важке та об'ємне несеш, то це дуже незручно? Ні. Було просто чудово те, що старі двері на сходи для прислуги розміщувалися лише за кілька кроків від вхідних дверей. І ці старі двері, в свою чергу, погано зачинялися. Дівчина почула здавлений крик жаху охоронця, який завжди перебував унизу і стежив за входом до будинку. Коли людям смішно, вони сміються. Коли їм боляче, вони плачуть. А коли людям страшно, вони кричать. І кричать голосно. Зовсім інша ситуація, коли дуже страшно, коли ти практично паралізований хвилями страху. Коли на тебе діє жах. У такі моменти крикнути голосно не вдається, ти немов задихаєшся у своєму страху і видаєш саме такий звук, що вона зараз чула.

Два тижні чи більше очікування. Він нарешті прийшов.

Фіолетовоока якомога тихіше спускалася вниз. Завмерла лише на секунду, коли знову почула гуркіт унизу. Швидше за все, охоронець під час падіння щось зачепив випадково чи спеціально. Це вже не мало значення. Тепер увесь будинок підніметься на вуха. Погано. Все мало пройти тихіше.

Дівчина рвонула з усіх ніг. Вона вискочила у коридор на першому поверсі й швидко оглянула всю картину. Охоронець лежав у калюжі крові. За кілька кроків від нього знаходився Химерник. Все зовсім не так, як мало бути.

– Ти раніше не вбивав. - розрізала вона тишу, що зависла в кімнаті.