Глава 10: Захисна реакція

Сцена 1

Сонце вдарило в очі так, ніби хотіло випалити її зсередини.

Хару примружилась, виходячи з-під шкільного козирка. Після тьмяних коридорів весняне світло здавалося агресивним — надто яскравим, надто настирливим, надто живим. Вона порилася в кишені в пошуках сонцезахисних окулярів, яких там не було.

— …і він такий: «Це не побачення», — а сам бронює столик на двох! — голос Сильґі у слухавці дзвенів від обурення. — Уявляєш?

— Мм.

— «Мм»? Це все, що ти скажеш? Хару, він забронював столик!

— Може, він просто голодний.

Сильґі фиркнула так голосно, що динамік захрипів.

— Ти нестерпна.

— Знаю.

Хару поправила лямку рюкзака. Вона врізалася в плече — забагато підручників, замало сил. Зранку вона прокинулася зі звичною важкістю в грудях, і до обіду вона нікуди не зникла. Лише змістилася — тепер тиснула десь між лопатками.

— То що мені робити? — спитала Сильґі. — Йти чи ні?

— Іди.

— А якщо він знову скаже, що це «просто дружня вечеря»?

— Тоді з’їж його порцію і йди.

Сильґі засміялася — тепло, щиро. Хару майже усміхнулася у відповідь — майже, бо щось подряпало край свідомості. Відчуття, якому вона не могла дати назви.

Погляд.

Вона відчула його потилицею. Не побачила — відчула. Як протяг із прочинених дверей. Як чуже дихання в порожній кімнаті.

— …і взагалі, ти сьогодні якась дивна була, — сказала Сильґі. — Щось сталося?

— Нічого.

— Хару.

— Просто втомилася.

Це була не зовсім брехня. Вона й справді була втомлена — від світла, від шуму, від власного серця, що вже третій день билося нерівно. Від таблеток, які вона забула випити зранку. Від думок, що не давали заснути.

І від нього.

Того дивного хлопця, Джуна. Тихого, як тінь. Вона помічала його всюди останні дні — у коридорі, в бібліотеці, біля автоматів. Він ніколи не підходив, не заговорював. Просто дивився — з виразом, який вона не могла прочитати. У кафе він теж майже не говорив — лише зупинив сестру.

Спочатку їй було цікаво. Потім — ніяково. А тепер…

Тепер їй хотілося обернутися і спитати: Чого ти від мене хочеш?

— Гаразд, — зітхнула Сильґі. — Піду на це дурне побачення. Але якщо він знову заплатить за двох і назве це «по-дружньому», я подзвоню тобі в сльозах.

— Домовились.

— Люблю тебе.

— Мг.

Хару сховала телефон у кишеню.

Шкільний двір гудів голосами — молодші носилися між деревами, старшокласники курили за кутом, удаючи, що їх не видно. Звичайний день. Звичайний шум. Звичайне життя, що текло повз неї, мов вода повз камінь.

Вона зробила три кроки до воріт.

І обернулася.

Він стояв біля входу до будівлі. Та сама відстань, що й у холі біля автоматів — метрів десять, не більше. Руки в кишенях, плечі трохи згорблені. Дивився прямо на неї.

Не відвів погляду.

Щось холодне ковзнуло вздовж її хребта. Не страх — вона не боялася. Швидше… роздратування. Гостре, колюче, що застрягло в горлі.

Хто ти такий?

Вона відвернулася й пішла до воріт.

Лямка рюкзака знову врізалася в плече. Сонце знову било в очі. Серце знову стукало нерівно — тук, пауза, тук-тук, пауза.

Вдруге вона не озирнулася.

Але всю дорогу до зупинки відчувала його погляд — важкий, невідступний, липкий, мов мокра тканина на спині.

Сталкер, — подумала вона.

І тут же: Або просто самотній дурень.

Різниці, зрештою, майже не було.

Сцена 2

Вона майже дійшла до воріт.

Майже.

Щось усередині — чи то втома, чи злість, чи просто бажання хоч щось контролювати в цьому дурному житті — змусило її зупинитися.

Хару різко розвернулася на підборах.

Він усе ще стояв там. Не зрушив із місця, не відвів погляду, не зробив вигляду, що дивиться кудись інде. Просто стояв — руки в кишенях, плечі згорблені — і дивився.

Відстань між ними стрімко скорочувалась. І Хару сама була причиною цього.

— Ей.

Голос прозвучав різкіше, ніж вона планувала. Кілька першокурсників біля лавки обернулися. Хару не звернула уваги.

Джун — тихий новенький із її класу, вона пам’ятала його ім’я — моргнув. Уперше за весь час його обличчя змінилося: розгубленість мигнула в очах, мов тінь від хмари.

— Я…

— Тобі нема чим зайнятися?

Вона зупинилася за два кроки від нього. Достатньо близько, щоб побачити, як сіпнувся м’яз на його щелепі. Достатньо, щоб він відчув себе загнаним.

Добре.

— Що? — перепитав він, ніби не розчув.

— Я питаю, — Хару схрестила руки на грудях, — тобі нема чим зайнятися? Чи витріщатися на людей — твоє хобі?

Тиша.

Він дивився на неї — не з викликом, не з насмішкою. З чимось схожим на… страх? Провину?

Неважливо.

— Коридор, — вона загнула палець. — Їдальня. Учора біля автоматів і в бібліотеці. Сьогодні тут.

Кожне слово падало між ними, як камінь у воду. Вона бачила, як він блідне — повільно, міліметр за міліметром.

— Це випадковість…

— П’ять разів?

Він замовк.

Навколо стало тихіше. Краєм ока Хару помітила, що першокурсники вже не балакають — дивляться, як на безкоштовну виставу. Кілька старшокласників зупинилися біля воріт. Шепіт поплив між деревами, мов дим.

Їй було байдуже.

— Слухай, — вона ступила ближче, і він інстинктивно відступив, ніби вона могла його вдарити. — Я не знаю, що в тебе в голові. Може, тобі нудно. Може, ти думаєш, що мовчазні погляди — це романтично. Може, ти просто дивний.

Пауза.

Вона схилила голову.

— Але це моторошно.

Слово зависло в повітрі. Джун сіпнувся, ніби вона дала йому ляпаса.

Він відкрив рот. Закрив. Знову відкрив.

Нічого.

Хару відчула укол — не жалю. Радше розчарування. Вона чекала пояснення, виправдання, хоч чогось. А він просто стояв, мов стовп.