Глава 9: Зайвий погляд

Сцена 1

Сірий блокнот легко вміщався в долоні — достатньо маленький, щоб за пів секунди сховати його в рукав.

Джун купив його вчора в канцелярській крамниці біля станції. Продавчиня — літня жінка з сивим чубчиком — спитала, чи для школи. Він кивнув. Це була правда. У певному сенсі.

Зараз він стояв біля колони навпроти торговельних автоматів, там, де коридор роздвоювався до сходів. Зручна точка. Досить людей, щоб розчинитися в натовпі, досить тихо, щоб чути дзвін монет і гул механізмів.

На першій сторінці блокнота було написано:

«Пункт №12. Спробувати всі смаки в автоматі біля кабінету хімії».

Дванадцять кнопок. Дванадцять напоїв.

Він не знав, що вона зазвичай обирає, але «спробувати всі» означало систему. Графік. Треба було зрозуміти, як часто вона підходить до автомата, у які дні, на яких перервах.

Дзвінок пролунав три хвилини тому.

Джун дивився на потік учнів, що витікав із кабінетів. Обличчя зливалися в однорідну масу — форма, рюкзаки, гомін голосів. Його погляд працював як фільтр, відсікаючи зайве.

Він помітив її раніше, ніж усвідомив.

Щось у ході — легке погойдування, ніби вона несла на плечах щось невидиме. Сумка висіла на лівому плечі, відтягуючи тканину блузки. Вона завжди носила її зліва. Він помітив це ще вчора, але тепер зрозумів чому: правою рукою вона притримувала ремінець, а ліва лишалася вільною — для гаманця, телефону, дрібниць.

Хару зупинилася біля автомата.

Джун притиснувся до колони, хоча між ними було метрів десять і з десяток учнів. Безглуздо. Вона не дивилася в його бік. Вона взагалі не дивилася на нього — до вчорашнього кафе і сьогоднішнього уроку сонсенім Пака.

Її пальці намацали монету в кишені кардигана.

Джун бачив, як вона піднесла її до щілини — але не кинула одразу. Її губи ледь ворухнулися. Вона щось сказала автомату? Чи собі?

Монета ковзнула всередину.

Палець завис над кнопкою. Третя зверху, лівий ряд. Але вона натиснула двічі. Коротке «тик-тик», ніби автомат міг не почути з першого разу.

Два натискання.

Джун відкрив блокнот.

Механізм загудів. Усередині щось клацнуло, прокотилося, і банка впала в лоток глухим стуком. Хару нахилилася, щоб її дістати, і в ту ж мить друга монета — та, що була в іншій руці, — вислизнула й покотилася підлогою.

Джун здригнувся.

Його тіло зреагувало раніше за думку — крок уперед, рука вже тягнеться вниз. Троє учнів пройшли повз, не помітивши монети. Вона все ще котилася, описуючи дугу до його ніг.

Стоп.

Він завмер, нога зависла над монетою.

Якщо він підніме її… якщо підійде й простягне: «Ти впустила» — що тоді? Її очі зустрінуться з його. Вона скаже «дякую». Або ні. Або впізнає його. Як? Чому? Дурниця. Вона не може впізнати людину через монету.

Але Джун не рушив.

Хару випросталася, тримаючи банку персикового соку. Її погляд ковзнув по підлозі — спершу розгублено, потім прицільно. Вона знайшла монету за три метри, підійшла й присіла, підбираючи її.

Пасмо темного волосся вибилося з-за вуха.

Вона машинально заправила його назад, не дивлячись. Звичний жест — Джун бачив його раніше, на уроці, коли вона писала. Два пальці, ковзкий рух за вухо, легкий нахил голови.

Він записав:

«Персик. Два натискання. Сумка зліва. Говорить з автоматом? Пасмо — два пальці за вухо».

Хару пішла лівими сходами.

Джун дивився їй услід, поки світлий кардиган не розчинився в річці темно-синіх піджаків.

У блокноті вже було кілька записів. Радше питання, на які він не міг відповісти ні собі, ні блокноту.

Він перегорнув сторінки, ковзаючи поглядом по власному почерку — поспішному, не схожому на той, яким писав у зошиті.

«Чому вона помирає? Яка хвороба?»
«Це взагалі її зошит?»
«Чому я постійно шукаю її?»

Джун закрив блокнот.

Десь на периферії свідомості ворухнулося щось неприємне — тінь, яку він навчився ігнорувати. Що він робить? Навіщо йому знати, як вона тримає сумку? Яка різниця, скільки разів вона натискає кнопку?

Бо ти хочеш виконати її бажання, відповів він сам собі. А для цього треба знати, хто вона.

Це звучало розумно.
Це звучало як виправдання.

Джун сховав блокнот у внутрішню кишеню піджака і пішов до класу. Дзвінок мав пролунати за дві хвилини. Достатньо часу, щоб сісти на своє місце й знову стати невидимим.

Сцена 2

Бібліотека пахла так, ніби час тут зупинився років тридцять тому.

Повітря було рівне й нерухоме. Джун обережно вдихнув його — і світ наче приглушив звук: кроки, шелест, навіть думки. Залишилося тільки дивне відчуття, ніби він переступив невидиму межу.

Він сидів за дальнім столом біля вікна, де світло падало під незручним кутом — прямо в очі, якщо дивитися на сторінку. Ніхто не обирав це місце добровільно. Ідеальна позиція.

Перед ним лежала стопка книжок: «Поезія епохи Чосон», «Літературний аналіз для старшокласників», якийсь товстий довідник, назву якого він навіть не став читати. Алібі. Якщо спитають — він готується до проєкту. До того самого, з Тєо.

Між полицями була вузька щілина. Сантиметрів п’ятнадцять. Достатньо, щоб бачити сусідній ряд столів.

Хару сиділа за три метри від нього.

Вона прийшла двадцять хвилин тому. Джун чув, як відчинилися двері, як її кроки — м’які, трохи шаркаючі — наблизилися й стихли. Він не піднімав голови. Дорахував до ста, перш ніж дозволив собі подивитися.

Тепер вона читала.

Що саме — він не бачив. Обкладинка була повернута до неї. Але він бачив усе інше: як вона підперла щоку долонею, як вказівний палець постукував по скроні в нерівному ритмі. Раз-два-три. Пауза. Раз-два.

Вона взяла ручку.

Джун стежив за її рукою з інтенсивністю, яка лякала навіть його самого. Ручка — синя, з прозорим корпусом — піднялася до губ. Хару прикусила ковпачок, не знімаючи його. Тримала секунду, дві, потім опустила.