Глава 7: Фальшива нота

Сцена 1

Сильґі натиснула кнопку з тією приреченістю, з якою зазвичай ставлять останній підпис під договором про нерозголошення. Екран смикнувся — і простір наповнився синтетичним бітом: гучним, пластиковим, стерильним. Рожевий неон, увібраний у стіни цієї крихітної коробки, пульсував у ритмі аритмічного серця.

— О, тепер це схоже на життя! — Сильґі підкинула мікрофон, і її спідниця розквітла коротким, галасливим дзвіночком. — Хару-я, зберися. Сьогодні ми влаштовуємо тут локальний апокаліпсис.

Хару сиділа на дивані, підтиснувши ногу — поза, що мала б випромінювати затишок, але чомусь нагадувала стиснуту пружину. Вона засміялася. Це був її фірмовий сміх: заразливий, яскравий, мов подарунковий папір, що ховає порожнечу. Та Сильґі бачила, як побіліли Хару пальці, вп’явшись у підлокітник. Забагато напруги для простої розслабленості.

Не хитатися. Просто тримайся на ногах, калатало в голові Сильґі.

Вона відвернулася до екрана, ховаючи обличчя, і вивела перший куплет — навмисне фальшиво, перетворюючи поп-хіт на пародію на самого себе. У цьому була своя іронія: співати погано, щоб іншому стало легше. Це працювало. Завжди працювало.

— Ей! — Хару махнула рукою, шукаючи другим пультом. — Ти взагалі вважаєш цю пісню злочином проти музики!

— Я ненавиджу безліч речей, Хару, — Сильґі підморгнула через плече, — але суботні вечори з тобою в цьому неоновому пеклі навіть у першу сотню не входять.

Пульт у руках Хару був липкий — чужий піт, сліди чужих веселощів, нашарування чужих спроб забутись. Вона скривилась, але продовжила гортати список. Її пальці тремтіли — ледь помітно, мов перешкоди на старому телевізорі. Сильґі зафіксувала це з клінічною точністю, яку сама в собі ненавиділа.

На столику стояли два застиглі стакани. Кола з лимоном. Бульбашки газу підіймалися вгору й лопалися, наче маленькі планети без кисню. У цьому світлі вони здавалися отруйно красивими. Поруч, у акуратній коробці, лежали різнокольорові макарони — мов шматочки веселки, і два мінікапкейки з кремом, що блищав м’яким золотом, як тепле світло на стіні.

Хару обрала акустику. Знайоме перебірне звучання гітари. Два роки тому вона співала це на шкільному фестивалі; тоді її голос здавався чимось, що може існувати вічно — поза лікарняними палатами і запахом антисептика.

Тільки не це. Обери щось безглузде, благала подумки Сильґі.

— Справді? — театрально зітхнула вона, опускаючи мікрофон. — Це ж повна екзистенційна криза у трьох актах.

— Саме тому нам це й треба, — усміхнулася Хару. Та сама усмішка, від якої Сильґі одночасно хотілося обійняти її й закричати. Усмішка-щит, усмішка-маніфест: зі мною все добре, і твоя жалість — єдине, що мене тут ображає.

Музика змінилася. Тихі звуки гітари заповнили кімнату, миттєво знецінивши крикливий неон довкола.

— Твоя черга, зірко, — Сильґі простягнула мікрофон.

Їхні пальці торкнулися. Одна секунда — і стало ясно все: шкіра Хару вібрувала на якійсь граничній частоті, доступній лише тим, хто звик ігнорувати фізичний біль.

— Айґу… Хару-я…

Хару почала вставати. Повільно, по частинах, наче її тіло було складним механізмом, гарантія на який давно скінчилася. І на коротку мить рожеве сяйво зісковзнуло з її обличчя.

Воно стало сірим. Попелястим. Обличчя людини, яка занадто довго дивилася в безодню й тепер намагається згадати, як виглядають кольори.

Але за секунду вона зробила крок у центр кімнати, розвернулася — і маска повернулася на місце. Яскрава, жива. Майже бездоганна.

— Дивись і вчись, Пак Сильґі, — Хару піднесла мікрофон до губ, і колонки пискнули коротким зойком. — Зараз я покажу, як звучить справжнє мистецтво.

Сильґі розсміялася — надто голосно, щоб бути щирою, надто наполегливо, щоб заглушити тишу всередині. Холодний вузол затягнувся в грудях, і єдиним земним бажанням у цей момент було просто досидіти до кінця пісні й, можливо, потім усе-таки з’їсти замовлені макарони й мінікапкейки. Може, це дасть хоч маленьку причину знову відчути себе живою.

Будь ласка. Тільки не розсипайся, поки не закінчиться музика.

Сцена 2

Перша нота була бездоганною — чистою й холодною, як перша крига на калюжі.

Сильґі видихнула. Це була та коротка мить полегшення, коли засуджений дізнається, що страту відклали на невизначений термін. Хару стояла в епіцентрі неонового сяйва, і її голос ковзав по мелодії з грацією канатоходки, яка вже не боїться висоти, бо звикла до думки про падіння.

— Ти неймовірна! — Сильґі заплескала, вкладаючи в жест більше ентузіазму, ніж залишилося в її змученій душі. — Я ж казала: богиня у вигнанні!

Хару не обернулася. Вона дивилася на екран, де білі ієрогліфи пісні «Through the Night» бігли поверх розмитого рожевого заходу. Типова поп-метафора: весна, розлуки, пелюстки сакури, що вдають сніг. Інтелектуально — сміття, але голос Хару перетворював це сміття на сповідь.

Бачиш? Усе працює. Світ не розвалився, заспокоювала себе Сильґі, вистукуючи ритм по краю дивана.

Приспів наближався з невблаганністю товарного потяга. Гітари завили, вимагаючи від виконавиці всього, що ще лишилося в запасі. Хару вдихнула. Сильґі побачила, як напружилася її спина, як тканина блузки натягнулася на гострих лопатках. Це була підготовка до стрибка через прірву.

Хару взяла ноту.

Звук був пронизливий, відчайдушний і крихкий — як кришталь, що вже тріснув, але ще тримає форму. І раптом реальність дала збій.

Звук не згас. Він обірвався. Різко, механічно, ніби хтось перерізав кабель самого життя.

Хару сіпнулася, рука судомно вчепилася в блузку на грудях — інстинктивний жест людини, яка намагається втримати всередині деталі зламаного механізму. Мікрофон випав. Пластиковий удар об підлогу прозвучав голосніше за весь попередній оркестр.

І настала тиша. Глуха, вакуумна тиша.