Глава 5: Піймана веселка

Сцена 1

Клас смердить пилом і крихтами крейди — тим специфічним запахом шкільного застою, що в’їдається в пори. Сонячні промені розрізають повітря між партами, і в них порошинки висять, як застиглі пікселі в пошкодженому файлі пам’яті. Голос учителя — нескінченна касета білого шуму, на тлі якої записане дихання Хару: рідке, важке, ніби хтось насипав їй у грудну клітку мокрого піску.

Вона сидить біля вікна, третій ряд. Шкільна форма випрасувана до ідеалу — жодної складки, жодного натяку на недбалість. Волосся зібране в акуратний хвіст. Ззовні — зразкова учениця, просто втомлена від монотонного уроку.

Її пальці — ватяні, чужі. Вони просто лежать на парті, як дві медузи, викинуті на берег, тоді як усередині все вібрує. Пружина стискається з кожним вдихом. Цокання настінного годинника перетворюється на медичний метроном: один удар — вижила, другий — ще ні.

Хару майстерно вдає, що існує. Зовні — гладка фасадна поверхня без жодної тріщини; всередині — повільна катастрофа.

Майже не дивлячись, відпрацьованим рухом фокусника вона занурює долоню в кишеню рюкзака. Помаранчева пляшечка пігулок — її особистий вівтар контролю. Пластик теплий, пахне впевненістю, розкладеною по хвилинах. Вона дістає одну, кладе на язик. Гіркий, хімічний смак миттєво обпалює рецептори. Вона ковтає всуху. Біль у горлі відлунює в потилицю, але Хару звично проштовхує його глибше — туди ж, де зберігає страх.

Ніхто не дивиться на неї прямо, але вона відчуває нунчі шкірою. Повітря в класі наелектризоване: вона читає, як Сильґі на задньому ряду поправляє волосся, як напружуються її плечі в очікуванні шоу. Подруга чекає Хару — яскравої, гучної, нестерпної. Ну що ж, пристебніть паски.

Годинник. Тік. Тік. Тік.

Дзвінок розтинає тишу, як скальпель марлю. Пронизливий, колючий звук проходить крізь кістки. Клас вибухає хаосом: гуркіт стільців, сміх, тупіт. І в цю мить вона перемикає внутрішній тумблер. Усмішка розтягується по обличчю, як бойова фарба — ширша, яскравіша, гучніша. Її сміх має стати акустичним щитом.

— Хару, ти бачила вираз обличчя Пак Сона, коли його викликали? — Сильґі обертається, чекаючи подачі.

Хару театрально піднімає брову, її голос ріже простір, як лезо.
— Пак Сон? О, я думала, він зараз знепритомніє від власної нікчемності. Це було б найцікавішою подією в його біографії. — Вона вибухає сміхом, і він звучить ідеально. Мелодійно, стерво́зно, порожньо. — Боже, Сильґі, іноді мені здається, що цей клас — кастинг на масовку в фільм про зомбі-апокаліпсис. І ви всі проходите без прослуховування.

— Ай, ти як завжди! — регоче Сильґі, штовхаючи її плечем.

Хару усміхається у відповідь, але її очі — холодні дзеркала. Її жарти — лише спосіб тримати всіх на відстані. Цинізм — чудовий антисептик.

— Доганяй нас у їдальні! — кричить Сильґі, йдучи разом із натовпом.

— За п’ять хвилин! — весело кидає Хару. — Мені треба перевірити, чи его Пак Сона не відвалилося в коридорі.

Коли двері зачиняються, повітря в класі миттєво холоне. Маска не падає — вона повільно сповзає, оголюючи сіру втому. Хару секунду сидить, вдихаючи запах крейди, який тепер здається запахом лікарняного коридору. Її рука гладить шорстку поверхню парти — єдиний якір у світі, де все є інтеграцією двох реальностей.

Хару підводить голову й дивиться на двері, що ведуть до сходів на дах. Її внутрішній світ — цокання годинників і гіркота пігулок; її зовнішній — отруйні жарти й гучний сміх. Омчхіна. Ідеальна дівчинка з ідеальними зубами й гнилим серцем.

Вона встає. Треба йти. Треба бути яскравою. Але перш ніж вийти до них, вона дозволить собі п’ять хвилин тиші на даху, де не потрібно перекладати страх мовою сарказму.

Сцена 2

Відлуння її власних кроків глухо відбивається на порожніх сходах — наполегливо й сухо, мов метроном, що відраховує час, якого завжди бракує. Метал перил холодить долоню навіть крізь тканину рукава; в пальцях залишається тонке поколювання — знайоме й нав’язливе, як фантомна вага склянки з льодом.

Кожен проліт для Хару — як особистий іспит на право називатися живою. Крок. Зупинка. Вдих — наче спроба проковтнути колючий дріт. Пауза. Запаморочення осідає на язиці важким присмаком міді, тягне донизу, але вона вперто тримає погляд на прямокутнику світла нагорі — на дверях, що ведуть до спасіння. Серце гупає в унісон із луною, перетворюючи сходову клітку на один великий пульсуючий орган.

Запах старого паперу — теплий, запилений, з легкою різкою ноткою — ніби проривається крізь блискавку рюкзака й заповнює свідомість. Вона знає цей аромат так само добре, як тембр батькового голосу в телефонній слухавці. Це запах її контролю. Ще один вдих — і легені наповнюються цією примарною паперовою силою.

На півдорозі вона завмирає. Нунчі — її чуття, загострене до межі — підказує: сходи порожні. Немає брязкоту відер унизу, немає грюкання дверей. Але думки, мов плями дешевих чорнил, миттєво розповзаються свідомістю: а що, якщо зошита там немає? А що, якщо завгосп його знайшов? Або, ще гірше, хтось із тих «ідіотів»? Тривога росте швидко й гостро, дряпаючи зсередини. Очікування завжди боліло для неї більше, ніж сама операція.

Палець торкається іржі на перилах; метал здається холоднішим за повітря, ніби висмоктує тепло зі шкіри. М’язи ніг благають про паузу, але дах — її єдиний храм. Там, на самому краю, вітер робить світ прозорим, і бажання зі списку перестають бути просто літерами. Там вони стають відчутними, як горизонт.

Вона підіймається вище, ступаючи обережно, ніби боїться розбудити власну долю. Раптом знизу долинає кашель — грубий, скрипучий, як незмащена петля. Хару здригається, притискаючи плечі до холодної стіни. Айґу. Гірчична напруга стискає горло, не даючи ковтнути.

Найбільше вона боїться натрапити на пана Пака. Завгосп із вічно підозрілим примруженням і в’язкою ключів, здатних відчинити будь-які двері до її особистого пекла — остання людина, яку вона хоче бачити. Хару завмирає, боячись навіть дихати, доки звук унизу не набуває комічної чіткості.