Глава 4: Спектр світла

Сцена 1

Будильник звучить не як агресивний заклик до дії, а як втомлений видих. Короткий, анемічний писк — і тиша знову розтікається кімнатою, мов в’язке желе, по її кутках.

Джун розплющує очі. Стеля сьогодні кольору вимитого неба — сіро-блакитна, ніби хтось намагався змити ніч, але йому забракло води. Крізь щілини жалюзі пробиваються тонкі смужки світла, в яких пил урочисто й беззмістовно вальсує. Це нагадує якусь фундаментальну космічну несправедливість: зірки вмирають і стають надновими, а ми просто накопичуємо пил у зачинених кімнатах. Він довго стежить за однією порошинкою, доки вона не завершує своє м’яке падіння в небуття.

Раніше пробудження було як бій. У грудях ворушився спротив, тугий вузол тривоги, який треба було розплутувати весь день. Сьогодні там — рівне плато. Порожнеча.

Він вимикає телефон одним лінивим рухом. Ні роздратування, ні злості — і ця відсутність почуттів лякає своєю стерильністю. Джун тримає палець на холодному склі екрана, ніби проводить внутрішню діагностику: «Ей, там хтось ще лишився?» Тиша. Лише знайома свинцева важкість у плечах, яка за останні місяці стала чимось на кшталт незручного, але звичного зимового пальта.

Джун сідає на край ліжка. Холод підлоги обпікає ступні — чиста, клінічна деталь, яку мозок фіксує без зайвих емоцій. Він іде до шафи, оминаючи капці. Його мета — не одяг: йому потрібне те, що сховано на нижній полиці. Картонна коробка з прим’ятим кутом, на якій маркером — кольором, що вже почав нагадувати старий синець, — написано: «Різне».

Коліна протестно клацають, коли він присідає. Коробка відповідає сухим, старечим скрипом.

Запах ударяє в обличчя одразу — коктейль із старого пластику, застійного пилу й того специфічного кислуватого духу, що йде від речей, позбавлених людської уваги. Це запах минулого, яке вже не болить, бо остаточно охололо. Джун стримано чхає, прикриваючи рот долонею.
— Айґу… — шепоче він, і звук власного голосу здається чужим у цій німій кімнаті.

Усередині — хаос осиротілих дротів, які втратили свої пристрої, і навушники, що вже ніколи нічого не заспівають. Він перебирає цей мотлох повільно, без явного наміру, але його кінчики пальців поводяться, як пошукові пси. Папір сухо шарудить під руками.

Нарешті пальці натрапляють на твердий край.

Пластиковий футляр від CD. Поверхня посічена мережею подряпин, як мапа доріг, якими він так і не поїхав. Джун завмирає, затамувавши подих — просто щоб не злякати цей момент раптової синхронізації з реальністю. На обкладинці — вицвілий принт, який колись здавався йому маніфестом крутості. Тепер він не може пригадати жодної ноти з цього диска. Лише фантомне відчуття з тих часів, коли ентропія здавалася чимось, що трапляється з іншими людьми.

Він витягає перший-ліпший диск. Колись це була його улюблена добірка пісень. Але в коробці, де таких дисків було з сотню, майже не видно напису: «Не вмикай, якщо тобі нормально.» Пластик неприродно холодний, майже крижаний. Дзеркальна поверхня ловить смужку світла з вікна й ламає її під неможливим кутом. Тонка дуга спектра — синій, що переходить у індиго, — розсипається по кімнаті. Веселка. Крихітна, абсурдна, тремтлива на стіні, мов жива істота, загнана в пастку.

Джун дивиться на неї, не кліпаючи. На столі лежить розкритий зошит. Сьома сторінка. Там, його власним почерком — занадто охайним, ніби він намагався задобрити долю каліграфією, — написано: Пункт №43 — «Побачити веселку без дощу.»

Він крутить диск у руках, змінюючи кут атаки світла. Веселка слухняно повзе по меблях, підкоряючись його волі. В кінчиках пальців з’являється дивне поколювання — можливо, це просто повертається кровообіг, а може, щось небезпечніше. Наприклад, надія.

Джун зачиняє коробку й засуває її назад з такою обережністю, ніби боїться порушити крихку рівновагу цього ранку. Диск ковзає в кишеню рюкзака, тихо дзенькаючи об блискавку. Звук здається оглушливим, мов постріл у бібліотеці. Джун завмирає, прислухаючись до гулу холодильника на кухні. Дім мовчить, схвалюючи його дії.

Він дивиться на розгромлене ліжко. Пальці стискають простирадло, зминають його, а потім — всупереч звичці останніх двох років — починають розрівнювати. Ковдра лягає рівно. Подушка стає на місце, позбавляючись вм’ятини.

Джун завмирає посеред кімнати. У тиші квартири чути лише, як за стіною глухо цокає годинник — звук, який зазвичай забивав його ще глибше у в’язку апатію. Але сьогодні щось пішло не так.

Він стоїть, слухаючи себе. Десь дуже глибоко, там, де зазвичай зяяла рівна крижана порожнеча, з’явилося ледь помітне поколювання. Це не радість — надто гучне слово для того, хто звик до сірого шуму. Це було так, ніби під товстим шаром пилу щось на секунду спалахнуло. Зародок чогось теплого, крихітний електричний імпульс, який зник раніше, ніж Джун встиг дати йому ім’я.

Він робить повільний, свідомий вдих. І, можливо, це найчесніше, що він зробив за довгий час.

Це початок.

Сцена 2

Вхідні двері піддаються неохоче, з натужним металевим стогоном, ніби намагаються втримати Джуна в безпеці чотирьох стін. Зовні повітря не просто холодне — воно тактильне. Воно хапає його обличчя шорсткими долонями, залишаючи на шкірі поколювання, схоже на легкий опік. Весна в цьому місті завжди нагадує затяжну позиційну війну: тепло не приходить як спасіння, воно проривається з боєм крізь бетон, закам’янілий за зиму.

Джун видихає в кулак. Сіро-блакитна пара — напівпривид, напівконденсат — осідає на кісточках пальців дрібними, колючими краплями.

Він робить перший крок. Асфальт під ногами зрадливо блищить від вологи, але тіло рухається на автопілоті, звільняючи свідомість від потреби контролювати кожен жест. Світ навколо завмер у тій дивній паузі, що трапляється у фільмах між зміною кадрів. Небо — кольору нерозведеної гуаші, але на самому краю горизонту хтось уже влив у цю сірість краплю акварельного помаранчевого.