Глава 3: Ілюзія сім'ї

Сцена 1

Джун сидів біля вікна, спостерігаючи за пилом.

Промінь призахідного сонця розрізав кімнату вогняною смугою, і в цьому світлі порошинки пливли, мов крихітні бездомні планети. Це був їхній особистий візуальний шум — не музика, не мова, а хаотичний рух без звуку, але сповнений сенсу. Джун не вмикав світло. Сутінки були зручнішими: стіни приховували свої шрами, а його обличчя — втому, накопичену за день.

З кухні тягнувся запах кунжутної олії — густий і теплий, а під ним — ледь вловима кислинка старих книжок. Цей аромат був точним, як поштовий індекс; одна з тих рідкісних ознак дому, що не змінюються роками. Джун обережно вдихнув його, так, як вдихають перед важливою новиною.

Рожевий рюкзак Юни «пролунав». Брязкіт блискавки — короткий, високий, мов дитячий сміх — один раз задзвенів у коридорі. Для Джуна цей звук став своєрідним метрономом: сестра збирається, вона щаслива, вона єдина в цьому домі не помічає тріщин у фундаменті їхнього життя. Вона влетіла на кухню, мов вихор, принісши пакет цукерок і обруч із вушками, який вважала стратегічно важливим для поїздки в парк розваг.

— Оппа, яку футболку тобі взяти? — її голос, тонкий і прозорий, не чекав відповіді; він існував лише для того, щоб тиша не встигла зайняти оборону.

— Темну, — кинув Джун. Це було безпечно.

Юна метнулася в кімнату, схопила футболку з дивана й зробила комічно стурбоване обличчя. Айґу... — подумав він. Усередині ворухнулася тінь усмішки, але так і не наважилася вийти, застигши десь посередині.

Вона носилася квартирою, набиваючи кишені блискітками й обгортками від цукерок. Її руки пахли жуйкою — солодким ароматом маленьких наївних планів. Зупинившись біля входу, вона витягла зі шухляди старий фотоальбом, перегорнула його й із фокусницькою вправністю засунула одну фотографію в кишеню. Джун ледь не засміявся: він знав цей маневр. У кишені Юни тепер лежав шматочок минулого — приманка для батька, спосіб виторгувати п’ять додаткових хвилин уваги, змусити його відволіктися від нескінченних робочих дзвінків.

Джун дивився на неї й розумів: для Юни ці деталі були інструментами радості; для нього — болючими мітками часу. Він уже бачив цю сцену: батько в бездоганному костюмі, телефон, що приріс до вуха, хода людини, яка звикла торгувати власною присутністю. Парк розваг стане декорацією, де Юна сяятиме, а батько — гратиме роль запрошеної зірки. Джун знав фінал цієї вистави ще до підняття завіси. І це знання тиснуло на нього важче за стару сумку біля ніг.

Юна заглянула йому в очі — широко, з надією, ніби світ просто зараз міг подарувати їй ще одне диво.

— Ти сьогодні поїси? — запитала вона. Це була вимога обіцянки, а не питання.

— Ні, — він похитав головою. Відповідь прозвучала, як закреслений пункт у списку.

За цією короткою відмовою він сховав власну «дорожню карту» вихідних: вимушені усмішки на фото, порожній стіл у холодній квартирі батька й вібрацію смартфона, що звучатиме частіше за їхні голоси. Він запакував передчуття в пакет повсякденності.

Коли вхідні двері грюкнули — глухо й остаточно — усе було готове. Джун підняв сумку Юни. Шорстка тканина пахла пральним порошком і чимось невловимим із їхнього спільного дитинства. Він відчув її вагу — не лише кілограми речей, а щільність відповідальності. Цей дотик був майже терапевтичним: сумка в руці означала, що він усе ще щось тримає, що світ зараз не розсиплеться на шматки.

Юна раптом підвелася навшпиньки й обійняла його за шию — швидко, мов спалах світла. Вона пахла м’ятною зубною пастою й цукром, а на щоці мерехтів забутий блискітка. Джун завмер, дозволяючи їй цей ритуал. Він знав: у цьому мовчазному обміні ховалося її «я тебе люблю», яке вона не вміла — або боялася — вимовити вголос. Він не відповів. Його власний голос був схований надто глибоко.

Натомість він просто зачинив двері своєї кімнати. Точно так само, як зробив у день їхнього від’їзду з Пусана, відрізавши минуле від теперішнього одним коротким рухом.

Сцена 2

Мати стояла у дверному прорізі, стискаючи кухонний рушник. Вона не витирала ним посуд і не гріла руки — тримала його, як талісман, як єдиний щит між родиною й зовнішнім світом. Шкіра на її пальцях була почервонілою від гарячої води, на зап’ястях виднілися тонкі білі смуги від постійного тертя — сліди нескінченного, виснажливого миття. Тінь її голови лягала на лінолеум, простягаючись аж до порога, ніби вона намагалася фізично перегородити дітям шлях до виходу.

Кухня за її спиною дихала густою парою. Повітря було насичене запахом дешевого мийного засобу й вологи, що засіла в тріщинах старої плити. Цей запах — квінтесенція дому. Він водночас заспокоював і різав до живого. Джун вдихнув його, і в цьому вдиху було все його життя: смак маминого супу, звук ополоника об край каструлі й тиша, з якою вона роками прасувала його сорочки, намагаючись сховати власну втому в ідеально рівних складках тканини.

Юна метушилася біля порога, але Лі Сойон дивилася не на неї. Її погляд був прикутий до Джуна — короткий, як постріл. У ньому не було благання, лише наказ, що не потребував зайвих слів: «Іди й не підведи її.»

— Дивись за нею, — її голос тихий, сухий. Це була не інструкція дитині, а зведення з поля бою.

— Добре, мамо, — відповів Джун. Два слова, вимовлені на автопілоті, але в них стояв його підпис: «Вона буде в безпеці.»

Сойон зробила крок уперед. Тканина рушника в її руках зім’ялася в тугу складку. Вона потягнулася поправити комір його сорочки — той вічний материнський жест, що замінює тисячу «будь обережний». Її ще вологі пальці торкнулися його шиї. Тепло шкіри Джуна відгукнулося в ній нагадуванням про того маленького хлопчика, яким він колись був. Джун ледь відступив на частку сантиметра. Не від холоду — від страху вразливості. Дотик означав визнати біль, а він давно навчився ховати його за бронею дорослості.