Глава 2: Список мертвих бажань

Сцена 1

Він повертається до своєї кімнати, не чуючи власних кроків, ніби протягом дня остаточно розучився займати простір. Двері зачиняються самі — не зухвало, а тихо, з якимось покірним зітханням. У кімнаті панують сині сутінки; вони осідають важкими шарами на шторах, витісняючи залишки дня. Пахне пилом, застояним повітрям і ледь відчутною теплою гіркотою старих підручників. Це запах часу, поставленого на паузу. Кімната ніби затамувала подих два роки тому й досі не вирішила видихнути.

Рюкзак падає на підлогу. Звук виходить лякаюче конкретним — глухий, свинцевий гуп, ніби удар молотка по товстому склу. Зошит у кишені вдаряється об дошки підлоги, і цей звук розтинає тишу, залишаючи дзвінкий слід у вухах. Джун здригається.

Він лягає на ліжко просто в шкільній формі. Дивиться в стелю, відчуваючи себе справно працюючим механізмом: навчання, допомога мамі, комендантська година всередині власної голови. Його життя — це креслення без місця для випадкових ліній. Але погляд падає на край рюкзака, звідки зухвало визирає знайома обкладинка. Нунчі — це не лише про людей, це ще й пам’ять про речі, що лежать не на своєму місці. Зошит тепер чужий, порушник стерильності його особистого вакууму.

Джун підводиться. Жовте коло настільної лампи вириває предмет із ночі. Він бере його обережно, майже несміливо, і зошит лягає йому на коліна, мов маленький, досі не відкритий всесвіт, що чекає на свого деміурга.

Малюнок на обкладинці стає чіткішим під світлом лампи. Лисиця, намальована кольоровими олівцями. Джун вдивляється в штрихи — очевидно, дитяча рука. Дорослі рідко ставляться до деталей із такою фанатичною увагою; у цьому світі їм зазвичай ніколи виводити кожну волосинку на рудому хвості. Цей простий дитячий малюнок перетворює дешевий дерматин на артефакт, на щось цінне.

Стілець скрипить під його вагою. Обкладинка шарудить, і до запаху пилу домішується солодка нота старого паперу. Джун ловить себе на усмішці — без радості, просто як реакцію на щось справжнє. Перший напис на титульній сторінці: «Мої тисяча бажань».

Амбітно, — думає він. Тисяча. Число здається нереальним, майже образливим для одного короткого людського життя. Він уже уявляє, що знайде під обкладинкою банальності: мрії про помсту кривдникові чи найвищі бали з математики. Йому майже нудно. Він передчуває розчарування від того, що доведеться завтра знову прослизати повз пана Пака, щоб повернути цю колекцію дрібних шкільних таємниць за іржаву трубу, а сам продовжить обертатися на своїй тьмяній сірій орбіті.

Він перегортає сторінку. Папір відповідає тихим, але чітким звуком. Пахне пальчиковими фарбами й дешевим клеєм від наліпок. Перша сторінка — сонячний маніфест. Великий почерк, літери розбігаються в різні боки. Наліпки з котами в кутах охороняють пункти 1–10: «З’їсти морозиво на даху», «Навчитися свистіти», «Погладити сову».

Джун хмикає, і від цього звуку домашньо відгукується струна на гітарі в кутку — він не торкався її вже цілу вічність. Дитина, — думає він. Безпечно. Легко.

Він гортає далі. Почерк дорослішає. Літери вишикуються рівними рядами, наліпки стають лаконічнішими. Колір олівців на полях змінюється: синій, рожевий, тривожний зелений. У списку з’являється поспіх, слова тісняться в рядку, ніби автор боїться не встигнути до дзвінка. Або до чогось більш остаточного.

Пункт №43. Джун завмирає. «Побачити веселку без дощу». Поруч — жирний, важкий хрест. Літера X, мов відбиток болю.

Джун проводить пальцем по хресту, відчуваючи рельєф втиснутого паперу. Чорнило трохи розмазується під шкірою. За вікном — глибока ніч, десь у далині гавкають собаки, підтверджуючи, що світ усе ще дихає. Цей X відчувається, як скалка під шкірою. Усередині Джуна, попри виснажену апатію, піднімається тиха, але вперта хвиля протесту. Надворі весна, пахне озоном і обіцянками, але для автора цього зошита час завмер у точці безнадії.

Пункт №88: «Прочитати ту книгу з синьою обкладинкою, сидячи біля моря». І поруч на полях — поспішна, ледве помітна стрілка й примітка: «Можливо, колись».

№97. «Навчитися вибачатися по-справжньому».

Джун продовжує гортати й з кожною сторінкою відчуває, як крихкий дитячий світ повільно, сантиметр за сантиметром, тоне під свинцевою вагою чогось величезного й неминучого.

Сцена 2

Сторінки шелестіли, і тон розповіді змінився, ставши різкішим, оголивши кістяк реальності. Безтурботність перших розділів випарувалася, поступившись сухій, майже діловій практичності. Пункти списку тепер нагадували розклад чергування у відділенні інтенсивної терапії: «Записатися на прийом», «Купити рожевий тинт Etude House до дня народження», «Попросити тата не дивитися мені в очі, коли він втомлений».

Джун читав це й відчував, як усередині нього замикається коло. У корейській родині любов — це не слова, це геометрія жестів. Нунчі — це звук, із яким перед тобою ставлять тарілку. Ці записи були по-корейськи безжальними: дії замість почуттів, щоб не втонути в жалості. На полях знову миготіла лисиця — крихітний рудий маяк у морі медичних термінів.

Далі з’явилися правила. Не бажання, а статути внутрішньої оборони: «Не показувати, що мені страшно», «Не просити жалю». Джун завмер. Це було дзеркало. Він сам роками до блиску полірував батькове взуття, щоб той не бачив у синові віддзеркалення власної втоми. А тепер ця дівчина зводила такі самі барикади, щоб просто здаватися «нормальною». Айґу, як гірко пахла ця нормальність — стерильністю й самотністю.

На одній сторінці він знайшов малюнок — вицвілу, криву веселку. Під нею напис: «Мама казала, що дощ приходить лише до тих, хто вміє чекати». Джун мимоволі ковтнув води, щоб проштовхнути клубок у горлі. Це було так схоже на його власну маму — давати відповіді з вагою давньої філософії, навіть якщо питання стосувалося лише погоди.

Він перегорнув сторінку. І перестав дихати.