Глава 1: Режим зомбі

Сцена 1

Світло просочується крізь жалюзі, розрізаючи кухонне повітря на тонкі, запилені колони. Усередині них порошинки повільно дрейфують у сомнамбулічних колах — ніби це єдині істоти в цьому домі, які справді розуміють цінність часу. Телевізор у кутку бурмоче не словами, а білим шумом; не інформацією, а акустичними шпалерами, що не дозволяють тиші пустити коріння. І над усім — метроном настінного годинника: тік... тік... тік. Упертий ритм, що тримає цей ранок разом, мов іржаві цвяхи, не даючи йому розсипатися в хаос.

Кухня пахне кунжутною олією та вологою ганчіркою — домашнім затишком у його найприземленішій, майже клінічній формі. Аромат мієккук, який мама варила всю ніч, змішується з парою від напівсонного чайника. Це тепло не обіймає — воно просто констатує факт. Почався ще один цикл дня. Всесвіт продовжує обертатися по своїй передбачуваній, нестерпно нудній орбіті.

Джун сидить за столом, його ложка рухається з грацією несправної машини. Холодний рис збивається в безсмакові грудки; поряд лежить кімчі — два кислі шматки, схожі на експонати музею нереалізованих надій. Їжа не має смаку; це лише паливо для підтримки біологічної функції, жування заради самого жування.

Юна пролітає повз, її волосся — втілення ентропії. Її сміх розсипається кухнею короткими дитячими барабанними ударами, врізається в його меланхолію без стуку. Вона щось говорить про шкільний проєкт, але слова пролітають крізь Джуна, не торкнувшись жодного нервового закінчення. Він лише коротко киває, не відводячи погляду від сірого екрана всередині власної голови.

Мати стоїть біля плити, її спина трохи зігнута під вагою невидимих, але цілком відчутних років. Її руки описують нескінченні кола: ложка помішує суп, кришка каструлі підстрибує в ритмі її дихання.

— Ти поїв? — питає вона.

Це питання — найбільше лінгвістичне кліше в історії корейських матерів. У ньому немає наказу, лише ритуальна турбота, спосіб переконатися, що світ і досі стоїть на місці.

— Так, — відповідає Джун.

У цьому «так» — абсолютний вакуум. Але для неї цього достатньо. Вона не копає глибше. Її нунчі — надприродна здатність читати атмосферу — працює на повну, але вона воліє просто пом’якшувати його дні, не ставлячи запитань, на які немає відповідей.

Її палець ковзає краєм столу й на мить торкається його долоні. Не обійми, а обережний дотик до скла акваріума — спроба перевірити, чи мешканець усе ще живий. Джун відсмикується. Не зі злості, а механічно, мов пристрій, запрограмований на автономну роботу.

Рука матері завмирає в повітрі на секунду. У цій паузі є все: її втома, його нездатність підтримувати зв’язок і прірва між ними, яку не заповнить навіть найсмачніший суп.

— Айґу... — зітхає вона.

Слово зависає в повітрі, мов запилений привид. Вона відводить погляд і поправляє кришку каструлі — маленький практичний жест, що повертає їх обох у безпечну гавань буденності.

Юна хапає рюкзак.

— Па, Джун!

Її голос залишає в повітрі яскраву пляму, мов спалах камери. Для неї колір — природний стан. Для нього світ лишається вимкненим телевізором. Він дивиться, як вона йде, і відчуває лише гладку, стерильну відсутність болю.

Він піднімає телефон. Чорне дзеркало екрана не показує жодних сповіщень, жодних дзвінків — ідеальне відображення його внутрішнього стану. Джун кладе його екраном донизу, ховаючи правду під темним склом.

Чайник кричить, випускаючи пару з запахом гарячого металу. Джун починає їсти швидше, підкоряючись негласному коду їхнього дому: їж швидко, йди тихо, не ставай додатковою тривогою для тих, хто й так на межі.

Мати ставить перед ним ланч-бокс. Попри роки звички, у її голосі все ще тремтить крихітний уламок надії.

— Візьми це, сину.

— Дякую, — тихо відповідає він, не підводячи очей.

Тепло пластику в руках здається чужим, ще одним тягарем, який треба нести.

Він підводиться, стілець видає короткий жалібний скрип. Час. Мати кидає на нього швидкий погляд, повний невисловлених молитов. Джун ловить його й змушує себе усміхнутися — тонко, мов лід на весняній калюжі. Вона хоче щось сказати, відкриває рот, але лише міцніше стискає край фартуха.

— Бережи себе, — нарешті каже вона.

Двері зачиняються. Клацання замка — межа між кухонною тишею й хаосом зовнішнього світу. Джун виходить на сходи. Ритм цього ранку й досі пульсує в його голові, в’язкий і невідворотний:

Тік. Тік. Тік.

Крок за кроком він віддаляється від дому. Відлуння сходової клітки поступається міському шуму, і школа зустрічає його своєю звичною агресією звуків і рухів — такою зручною для остаточного розчинення.

Сцена 2

Шкільний коридор простягається перед ним — нескінченний бетонний тунель. Звук сотень рухомих тіл зливається в щільний гул фону, крізь який удари зачинених шафок прориваються, мов постріли. Металевий грюк відлунює в стінах і застрягає у вухах довше, ніж мерехтить над головою вмираюче люмінесцентне світло. Повітря тут важке, перенасичене дешевими парфумами й крейдяним пилом; воно прилипає до горла, змушуючи ковтати гіркоту. Айґу... цей натовп розмиває обличчя в єдину сіру масу, перетворюючи людей на нечіткі плями на полотні буденності.

Джун рухається вздовж стіни, інстинктивно намагаючись займати якомога менше кубічних сантиметрів цього світу. Опущені плечі, рівні сухі кроки — ритм метронома, що відраховує секунди до кінця зміни. Невидимий тягар на спині тягне донизу, роблячи кожен рух максимально економним. Його нунчі, загострене за два роки до бритвеної гостроти, працює на автопілоті: менше слів, менше кутів, будь тінню. Це не просто соціальна навичка; це техніка виживання в середовищі, де будь-яка яскравість карається.

Його рюкзак чіпляється за дверну раму. Джун смикає його до себе — рух виходить занадто різким, майже нервовим. Хтось штовхає його ліктем; чийсь сміх, високий і крихкий, мов тріпотіння птаха в пастці, пролітає повз.