Сором

От і зараз він не знав, яким чином, але Кріс виводив його на емоції. І не вишкулені роками, а на справжні, живі. Змусив його зняти свої маски, та на декілька секунд стати... Ким? Напевно справжнім собою. Правду кажучи, вже протягом довгого часу Чан подобався хлопцю. Він не міг сказати коли почав закохуватись у нього. Просто одного ранку він побачив брюнета, що усміхався йому, як зазвичай, і пропав. Але парубок, не міг дозволити собі таку розкіш, як стосунки. Вони не для таких, як він. Фелікс і сам не знає хто він, а дурити свою кохану людину, і прикидатись кимось він просто не зможе. Глухий кут.

Він спокійно вів юнака до своєї квартири, де жив сам. Батько подарував це помешкання Йонбоку на його 18-річчя. Але парубок вважав, що він просто надбрид тату своєю присутністю, тому подякувавши взяв ключі, та й перебрався жити сюди.

- З тобою точно все в порядку, принцеса? - запитав Чан.

- Я. НЕ. ПРИНЦЕСА! - Лікс розвернувся до юнака та зі злістю тицьнув його у груди.

- Окей, злісний хом'ячок, - Кріс підняв руки вгору показуючи, що відступає.

- Та скільки можна, я не зоопарк і не дівчина, щоб ти мене так називав, - Йонбок і сам не знав чому злиться в даний момент, просто будь-яке жартівливе слово Чана виводило його з рівноваги. - Тому просто іди мовчки за мною.

- Добре, іду іду, - пробурмотів Чан та більше нічого не казав.

Кріс йшов за цим невисоким юнаком, та ніяк не міг перестати хвилюватися. Хоч Лікс і сказав, що все в порядку, та хлопець так не думав. Він бачив лише частину з усієї кількості нанесених ударів. Поки вони йшли до квартири, мовчки як і просив блондин, Чан згадав історію їх знайомства та усміхнувся сам до себе. Саме в той момент він зацікавився цим юнаком, але Ліксу цього знати не обов'язково. 

- Що ти там смієшся, поділися і зі мною веселою історією, - обернувся до нього Лі.

- Ти її і так знаєш, - широко усміхнувся брюнет, - Я пригадав, як ми познайомились, - він весело засміявся бачачи кислий вираз обличчя Йонбока.

- Ой, давай краще не треба,- замахав він руками.

- Та чому ж, був похмурий ранок, хмари збиралися на дощ. Я приїхав до універу, вийшов з машини і бачу, як якогось школяра задирають.

- Якого школяра?! Я не виглядав, як старшокласник, - обуренно перебив його Фелікс, заходячи у ліфт.

- Ну так, ти не виглядав, як старшокласник тут я згоден з тобою, ти виглядав тоді, як учень середньої школи. - Фелікс просто злісно глянув на юнака, але нічого не сказав, - Не збивай мене з думки. Так от побачив я школяра, над яким схоже хотіли познущатись наші одногрупники. Підійшовши ближче я побачив, що це був милий хлопчина, якого я бачив у нашій аудиторії. І хочу сказати, що захищався він навіть дуже добре, але на жаль нападаючих було більше. - він сумно видихнув, та продовжив саркастичним тоном, - І тут з'явився я, з синдромом лицаря, - Чан отримав тичок у ребра від Лі, який не міг слухати цю історію, але і не знав, як зробити так, щоб парубок перестав її розповідати. Він не любив її згадувати, - Ну чого ти мене б'єш, до слухай спершу. Тут виходжу, я і хлопці від мого виду, якось попустились відразу. Відійшли від цього юнака, який грозився їх всіма смертними карами, і залишили його в спокої. І знаєш, що я почув у відповідь на його порятунок? 

- Знаю. Не треба це розповідати сотні разів, - пробурмотів Лі.

- Я розповідаю тобі це вперше, - підмітив Бан та продовжив імітуючи голос Фелікса, - "Не було потреби підходити, я міг впоратись і без тебе. Але можеш собі медальку купити за це" Я був шокованим, спершу низьким басом цього брюнета, а потім і його грубістю, але списав це на стрес чи щось таке. Адже цей юнак завжди сяє, як сонечко ніколи не буває неввічливим чи не привітним. І до сьогодні я не згадував цю історію, поки цей самий хлопець не вляпався у ще одну дуже погану історію, - з останніми словами його тон змінився на зовсім серйозний та навіть трохи злий.

- Виходь, ми приїхали, - Фелікс пішов до дверей, першим покинувши кабіну ліфту. Його щоки трохи порозовіли, чи то від сорому чи від злості, було важко зрозуміти.