Тиша зимового сонцестояння

Зима в Карпатах не починалася — вона сходила. Повільно, невідворотно, ніби гори самі вирішували, коли світові час зупинитися. Сніг лежав густо й рівно, приглушуючи всі звуки, і навіть вітер здавався тут обережним — не смів порушити тишу без потреби.

Шкільний автобус дерся серпантином, важко зітхаючи на кожному повороті. Усередині було тепло й тісно, пахло мокрими куртками, мандаринами та тим особливим передсвятковим неспокоєм, коли ще нічого не сталося, але вже здається — щось важливе обов’язково буде.

Юстина сиділа біля вікна. Скло час від часу вкривалося парою, і вона стирала її рукавом, ніби боялася втратити бодай клаптик цього краєвиду. Гори здіймалися темними масивами, суворими й спокійними. Вони не намагалися вразити — їм не було потреби.

Павло сидів кількома рядами попереду. Він сміявся, нахиляючись до друзів, але час від часу озираючись — ніби перевіряв, чи вона ще тут. Ці короткі погляди тривали секунду, не більше, але Юстина ловила себе на тому, що чекає саме їх. У цьому чеканні було щось нове — не дитяче й не зовсім усвідомлене.

Готель зустрів їх старістю, яка не здавалася занедбаною. Двоповерховий дерев’яний будинок стояв на узліссі, трохи віддалік від дороги, з різьбленими поручнями та балконами, що пам’ятали інші голоси й інші зими. Усередині було напівтемно, тепло й тихо. Підлога скрипіла не дратуюче, а так, ніби будинок попереджав: я живий.

День промайнув у дрібних радощах — ярмарок із димом і сміхом, сироварня, де говорили про молоко й час так, ніби це одне й те саме, гарячий чай, який обпік пальці. Увечері всі розійшлися по кімнатах раніше, ніж планували. Гори вміли втомлювати.

Юстина ще не встигла заснути, коли у двері тихо постукали.

— Ви спите? — голос Павла був майже пошепки. — Кажуть, тут неподалік є клуб. Сьогодні щось на кшталт дискотеки.

Анна підхопилася одразу.

Юстина вагалася. Не через страх — швидше через дивне передчуття. Але саме це і стало вирішальним.

Вони вийшли надвір, ковтаючи холодне повітря. Ліс прийняв їх — темний, густий, засніжений. Ялинки стояли щільно, наче змовилися тримати цей світ разом.

Павло йшов першим, упевнено, із телефоном у руці.

— Я дивився мапи, — сказав він. — Тут недалеко.

Стежка швидко втрачала чіткість. Сніг ховав сліди, дерева зливалися в суцільну тінь. Через п’ятнадцять хвилин Юстина вже не могла сказати, звідки вони прийшли. Через двадцять — перестала навіть намагатися.

— Ми не туди йдемо, — тихо сказала Анна.

Павло зупинився. Подивився на екран. Потім ще раз.

— Так… — видихнув він. — Ми заблукали.

Ці слова не прозвучали катастрофою. Швидше — зізнанням. І ліс, ніби почувши їх, став ще тихішим.

Інтернет зник остаточно. Карти не допомагали. Холод поволі підкрадався до пальців, до колін, до думок. Юстина відчула страх — глухий та повільний. Та водночас поруч стояв Павло, і це чомусь додавало впевненості.

Світло вони помітили тоді, коли вже майже втратили надію.

Не різке, не сліпуче — тепле, рівне, ніби хтось тримав його для себе, але не ховав.

Юстина зупинилася першою.

— Там хтось є.

Вони рушили повільно, обережно, і ліс поступово рідшав. Сніг під ногами був утоптаний, а між деревами вже не було хаотичної темряви — простір відкривався, ніби дозволяв увійти.

Галявина була невелика. Посеред неї горіло багаття — високе, спокійне, складене з товстих поліна́к. Вогонь не тріщав, не метушився — горів рівно, як це буває, коли його запалюють надовго і з розумінням.

Навколо стояли люди. Небагато — з десяток, може трохи більше. Вони трималися колом, не тісно, кожен на відстані, яка здавалася продуманою. Були в теплих кожухах, у вовняних накидках, деякі — з вінками з ялинових гілок і сухих трав. У руках — цимбали, сопілки, дримба. Без поспіху. Без сцени.

Пісня вже звучала, але тихо.

Це були старі колядки-наспіви — не ті, що співають гучно від хати до хати, а давніші, повільні. У них не було веселості, зате була зосередженість. Слова повторювалися, немов закріплювали щось важливе: ніч доходить кінця, світло повертається, рік замикає коло.

Юстина відчула, як напруга відступає. Страх не зник одразу, але став іншим — тихішим, керованим. Вона зрозуміла, що їх тут не сприймають як чужих.

Один із чоловіків — сивий, високий, із глибокими зморшками біля очей — відокремився від кола й підійшов до них. Його рухи були спокійні, без настороженості.

— Ви заблукали, — сказав він не запитально, а констатуючи.

Павло кивнув.

Сивий чоловік подивився на багаття, потім знову на них.

— Сьогодні найдовша ніч, — мовив він. — День зимового сонцестояння. Здавна в горах її проводжали біля вогню. Щоб пам’ятати: світло завжди повертається, навіть якщо здається, що темрява взяла гору.

Він говорив просто, без урочистості, ніби пояснював очевидні речі.

— Коло, — він легенько вказав рукою, — це не випадково. Рік — це коло. Життя — це коло. Ми стоїмо так, щоб не було першого і останнього. А вогонь — щоб не забути, для чого все це.

Анна слухала, не перебиваючи.

Юстина ловила кожне слово, відчуваючи, як у неї всередині все поступово стає на свої місця.

— Колядки, — продовжив чоловік, — колись співали не на Різдво, а саме цієї ночі. Вони були про сонце, про врожай, про лад. Про те, що після темряви завжди наступає ранок.

Він кивнув у бік багаття.

— Можете приєднатися, а пізніше дорога вас сама знайде.

І відійшов, ніби їхня присутність більше не потребувала пояснень.

Спів тривав. Інструменти входили обережно, не перекриваючи голосів. Сніг довкола відбивав світло, і галявина здавалася ширшою, ніж була насправді. Юстина відчула, як Павло торкнувся її руки — легко, ненав’язливо. Вона не відсмикнулася.

Коли спів поступово стих, люди просто в тиші зимового нічного лісу стояли ще кілька хвилин. Потім хтось підкинув у вогонь гілку. Хтось зняв вінок і поклав поруч.