НАЙБІЛЬША ПОМИЛКА — ЧЕКАТИ ТОГО, ХТО НЕ ПОСПІШАЄ!

Очікування може бути тихим.

Без скарг. Без слів.

Ми просто залишаємо для когось місце у своєму житті.

Місце, яке довго залишається порожнім.

І одного дня приходить розуміння: той, кого ми чекали, навіть не збирався приходити.

Часто це відбувається так:

Людина не говорить прямо «ні», але й не говорить «так».

Вона відповідає, коли їй зручно.

Періодично з'являється, щоб не втратити контакт.

Дає надію маленькими проявами уваги.

А той, хто чекає, починає жити не реальністю, а можливістю. Не тим, що є зараз, а тим, що «може бути потім».

Причин може бути кілька:

1. Ми бачимо потенціал, а не факти!

Нам подобається думка про людину, про те, якими могли б бути стосунки. І ця картинка стає сильнішою за реальність.

2. Страх відпустити!

Іноді відпустити означає визнати, що час, почуття та надії були вкладені даремно. Це боляче.

3. Людина іноді дає увагу!

Якби вона зникла назавжди — було б простіше. Але коли сьогодні вона холодна, а завтра тепла, виникає відчуття: «Може, ще не все втрачено».

4. Ми думаємо, що якщо будемо достатньо терплячими, нас оберуть!

Але справжня зацікавленість зазвичай не потребує нескінченного очікування.

Як із цим впоратися?

Поставити собі питання:

«Якби ця людина ніколи не змінилася і завжди поводилася так, як зараз, мене б це влаштувало?»

Якщо відповідь «ні», то проблема не в тому, що потрібно ще трохи почекати. Проблема в тому, що ти вже знаєш відповідь, але поки не хочеш її прийняти.

Ще одна важлива думка:

Коли ми когось чекаємо, нам здається, що ми нічого не робимо. Насправді ми платимо за це своїм часом, енергією, настроєм і можливостями зустріти людей, які самі хочуть бути поруч.

Найбільше болить не те, що людина не прийшла. Найбільше болить усвідомлення, що вона весь цей час не поспішала до тебе, а ти стояла на місці й чекала.

Іноді найкраще, що можна зробити, — перестати дивитися на двері й почати жити своїм життям. Якщо хтось справді хоче увійти в нього, йому не доведеться шукати тебе серед нескінченного очікування.