Тиша в горах

Тиша в горах

Ноги аж свербіли, так хотілося сісти. Чотири години я їхав із Франківська до забутого Богом села. Ну, як забутого? Знайомі казали про хутір на шість будинків, стрімку чорну річку, що вигиналася, як спина жінки, і морок смерек, вищих одна за іншу. 

Їхав я від ритму шаленого міста та його брудного повітря. Тікав від затягнутого металом неба та жовтневого дощу, що, сповнений вітру, зупиняв крок. Я прямував у гори, щоб побігати, — така в мене пристрасть.

Рейсовий автобус так набився, що на поручнях не лишилося вільного місця для рук. Я вибачався, але десь тричі наступив жінці на ногу. Спершу вона посміхнулася, наче в неї болить горло. Вдруге відреагувала напруженіше — її обличчя спотворив вираз відрази, а очі-мечі спробували перервати моє жалюгідне існування. На третій раз вона сказала коротко й виразно: «Шляк би тебе трафив»!

Водій реготнув і з тріском перемкнув передачу. Не певен, чи його хтось почув, а якщо й так, то чи звернув увагу на його слова, але оте його «Нехай святиться ім’я Твоє» не залишало мене до кінця мандрівки...

Гори навкруги ставали дедалі вищі. Їхали ми повільно, автобус ревів через погану дорогу, круті повороти й висоту, що постійно зростала. Швидкість була рвана, тому ми раз-по-раз смикалися. Я цінував життя, тож не став випробовувати долю й відчиняти люк, аби запустити холодне повітря. Сусідка б не витримала такого удару, а я боявся за її здоров’я. Перша година, друга, третя. Тіло боліло. Щойно я вирішив запитати: «А скільки нам...», як водій зупинився на повороті й махнув головою в напрямку розбитої дороги, що зникала в далечіні. 

— Дякую, мені туди, так? Далеко? — запитав я.

— А ноги моцні маєш?

— Та тримаюся. Скільки йти?

— Тойво, кілометрів сім. Може, вісім.

— Дякую.

— Ну давай.

Я провів очима автобус, замахав руками на куряву, що знялася, зняв рюкзак і сів на нього верхи. Відчув, як натомлені ноги поважчали, а очі на мить заплющилися. Втомився. У рюкзаку я мав харчів на три дні, бо не сподівався, що хутір побалує хоча б якимось магазином, — купив усе у Франківську. Відкрив рюкзак, дістав банан і пішов далі, з’їдаючи його на ходу.

Дорога була вкрита великим камінням. Я не розумів, як тут може проїхати машина чи навіть фіра. Величезні смереки нависали з обох боків так, що я мав крутити головою, аби охопити їх поглядом. Я йшов і футболив каменюки. Згадував батьків і шкодував, що не можу їм подзвонити. Чув гуркіт води десь попереду. Ось пролетіли дві чорні ворони й однодночасно сіли на суху гілку. Їхній крякіт пронісся між масивного гілляччя й луною відбився десятки разів. Кар-кар-кар...

— Ей, ви чого? — гукнув я. — Давно нікого не бачили?

— Кар.

— Стежите за мною?

— Кар. 

От дурні. Я пожбурив у них камінцем і почалапав далі. 

Повернув і через сто метрів після зустрічі з воронами угледів на невеличкому плоскогір’ї закинуте кладовище. Чорні надгробки похилися й вкрилися травою. Місце красиве: гори і невелика річка, що омивала каміння крижаною водою. Комусь пощастило знайти тут спокій.

Мабуть, скоро хутір, подумалося мені. У кого там зупинитися, я не знав. Діятиму по ситуації. 

Ще за кілометр я почув дзеленькіт. Мабуть, поблизу пасуться корови чи вівці — зазвичай їм одягають дзвіночок на шию, аби їх було легко знайти. 

Я вийшов до першого будинку з білими стінами. Дерев’яна огорожа оточувала його, стодолу та криницю-журавель, що задерлася палицею високо в небо. Хата була вкрита поцвілим шифером, а як свідчив зелений мох, ще й дуже старим.

Було близько четвертої. Я хотів пробігтися горами та ознайомитися з місцевими краєвидами. Оглянув подвір’я — жодної живої душі. Підійшов до воріт і натиснув на клямку. Вони з рипінням відчинилися, і я зробив крок уперед.

Тієї ж миті здійнявся неймовірний галас. Пес загавкав, індик заґелґотав, трійко великих гусаків підняли могутні крила й засичали, насуваючись на мене. Я почав відступати, намацуючи за спиною ворота, щоб утекти.

— Ану заткайси, я си сказав! Хто ти, до холєри, такий? — громоподібний голос змусив мене завмерти. Він належав справжньому велетню.

Біла сорочка, добротні штани. Червоне лице, що випромінювало силу. Плечі нагадували невеликі брили, шия — дубову колоду. Саме такими були козаки, промайнуло в голові. На вигляд йому було років шістдесят. Твердий крок, гострий, як ніж, погляд. Я мимоволі ним замилувався.

— Доброго здоров’я! — сказав я.

Він похитав головою.

— Славу Ісусу Христу.

— Що? — не зрозумів я.

— Ти си мав мовити «Слава Ісусу Христу», ну або «Славайсу».