РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Дорога звужувалася за межами Сан-Антоніо — асфальт переходив у щось старіше, потріскане сонцем, що пробивалося крізь хмари вже три дні без перерви. Техаський Hill Country зустрів його так, як зустрічав завжди — вапняковими пагорбами, що здіймалися з рівнини несподівано, наче земля тут вирішила не підкорятися законам решти штату. Дуби виросли криво, чіпляючись корінням за тріщини в породі. Десь унизу, в каньйоні, текла річка Педернейлес — повільна, прозора, незмінна попри все, що відбувалося над поверхнею землі останніми тижнями. Він пам'ятав ці місця з дитинства — батьки возили його сюди влітку, коли спека в місті ставала нестерпною. Печери в вапняку, в які можна було зайти на кілька метрів і відчути, як повітря раптом стає холодним і вологим. Тоді він думав, що це найдивовижніше місце на землі.

Тепер під цими самими пагорбами ховалося щось інше. Об'єкт комплексу — офіційно позначений на жодній карті як «дослідницька станція з геологічного моніторингу» — стояв на поверхні непомітно: низька бетонна будівля, паркан, пара антен, які виглядали б природно для будь-якої метеостанції. Те, що під нею — три рівні вглиб, вирубані ще в сімдесятих під час програми, про яку згадували тільки в найзасекреченіших архівах — не показувало себе нічим. Машина зупинилася біля шлагбаума. Охорона перевірила документи мовчки, без зайвих слів — Ілая тут уже знали. Він вийшов. Подивився вгору — востаннє, перш ніж зайти.

Небо було чистим. Сонце — звичним, теплим, байдужим до того, що відбувалося внизу. Десь далеко кружляв канюк, шукаючи здобич у каньйоні, що не знав і не міг знати, що в цей самий момент за кілька десятків метрів під ним вирішувалася долоня людини, яку він любив. Природа тут не змінилася ні на йоту відтоді, як з'явилися об'єкти в небі. Дуби росли так само криво. Річка текла так само повільно. Це здавалося майже образливим — наскільки байдужою може бути краса до того, що відбувається з людством. Він зайшов усередину. Двері за ним зачинилися з тихим гідравлічним шипінням.

В бункері пахло бетоном і озоном.

Той специфічний запах, який буває там, де працює важке електронне обладнання в приміщеннях без вікон — холодний, різкий, трохи металевий. Ілай знав цей запах. Він провів у таких приміщеннях тисячі годин.

Але ніколи — з двома людьми позаду, які йшли на відстані кроку і не говорили нічого.

Коридор. Ще коридор. Двері з магнітним замком — сірі, без таблички. За ними — кімната. Стіл. Два стільці. Лампа, спрямована так, щоб світло падало на той стілець, де мав сидіти він.

Він сів.

Чекав.

* * *

Кірбі увійшов через сім хвилин.

Без теки. Без планшетів. Без нічого — тільки він і та зібраність людини, якій не потрібні документи, бо все необхідне вже в голові.

Сів навпроти. Мовчав. Тридцять секунд — рівно стільки, щоб тиша почала важити.

— Параграф сімнадцять, — сказав нарешті.

— Я пам'ятаю, що писав його.

— Тоді навіщо?

— Особиста зустріч. Не службова.

— Ви взяли бракований матеріал із секції Б-7. Ми знаємо. Ви провели ніч із відкритим інтерфейсом чипа. Ми знаємо. Ви зустрілися з особою без допуску. Ми знаємо.

— Ми знаємо багато, доктор Стоун. Питання в тому, що ми вирішимо з цим зробити.

Скільки вони знають точно? Ілай дивився на нього і намагався читати те, чого Кірбі не казав. Якби знали про модифікацію — ця розмова була б іншою. Інше місце. Інші люди.

— Що вам потрібно?

— Від вас? Те, що завжди. Ваша робота. Ваша присутність і лояльність тут — зараз і до кінця оперативного вікна.

— А жінка?

Перша справжня пауза в цій розмові.

— Пані Стоун надала нам можливість, — сказав генерал.

Ілай відчув, як щось у грудях стягується.

— Яку можливість.

— Вона відмовилася від чипування. Це означає — контрольний зразок чистої реакції без попереднього втручання. Ми розробили модифіковану версію AEGIS. Нам потрібне живе тестування.

— Вона ідеальний зразок.

Ілай дивився на нього.

Він думав, що знає що таке холод. Але це був інший холод — той, що не зовні. Той, що розповзається зсередини й не має температури.

— Ні.

— Докторе —

— Ні. Вона цивільна особа. Без підписаної згоди. Будь-яке тестування на ній — порушення мінімум чотирьох протоколів.

— Протоколи, — сказав Кірбі, — писалися для інших обставин.

Ілай подивився на нього.

Скажи «мирного часу». Скажи — і я відповім.

Але Кірбі не сказав. Він просто дивився — і в цьому погляді не було жорстокості. Тільки виснаження людини, яка робить те, що вважає за необхідне, і давно перестала отримувати від цього задоволення.

— Ви підготуєте технічну частину тестування. Бо якщо не ви — це зробить хтось інший. Хтось, хто розуміє специфікацію гірше за вас.

— Це шантаж.

— Це реальність.

Ілай сидів.

Він погодився. Тому що розумів: вихід є лише один — залишитися достатньо близько, щоб мати хоч якийсь вплив. Це не план. Це просто відсутність іншого виходу.

— Мені потрібен повний доступ до протоколу тестування.

— Буде.

— І право припинити процедуру, якщо показники виходять за межі безпечного діапазону.

Кірбі подивився на нього. Довго.

— В розумних межах.

«В розумних межах» — формулювання, яке нічого не гарантує і яке вони обоє знали.

— Коли?

— Завтра. Шістнадцята година.

* * *

Вони привели його в технічний відсік о дев'ятій вечора.

Протокол чекав на екрані. Він читав повільно — кожен рядок, кожен параметр. Те, що вони розробили без нього, було значно агресивнішим за базову версію. Не просто придушення — пряме перепрограмування реакцій. Страх, довіра, підпорядкування.

Він знизив потужність першого імпульсу на вісімнадцять відсотків. Змінив тривалість. Додав обов'язковий моніторинг серцевого ритму з правом автоматичного переривання.