Акт 3. Сцена 2 — Межа

В бункері пахло бетоном і озоном.

Той специфічний запах, який буває там, де працює важке електронне обладнання в приміщеннях без вікон — холодний, різкий, трохи металевий. Ілай знав цей запах. Він провів у таких приміщеннях тисячі годин.

Але ніколи — з двома людьми позаду, які йшли на відстані кроку і не говорили нічого.

Коридор. Ще коридор. Двері з магнітним замком — сірі, без таблички. За ними — кімната. Стіл. Два стільці. Лампа, спрямована так, щоб світло падало на той стілець, де мав сидіти він.

Він сів.

Чекав.

Кірбі увійшов через сім хвилин.

Без теки. Без планшетів. Без нічого — тільки він і та зібраність людини, якій не потрібні документи, бо все необхідне вже в голові.

Сів навпроти. Мовчав. Тридцять секунд — рівно стільки, щоб тиша почала важити.

— Параграф сімнадцять, — сказав нарешті.

— Я пам'ятаю, що писав його.

— Тоді навіщо?

— Особиста зустріч. Не службова.

— Ви взяли бракований матеріал із секції Б-7. Ми знаємо. — Кірбі поклав руки на стіл — рівно, без напруги. — Ви провели ніч із відкритим інтерфейсом чипа. Ми знаємо. Ви зустрілися з особою без допуску. Ми знаємо.

Пауза.

— Ми знаємо багато, доктор Стоун. Питання в тому, що ми вирішимо з цим зробити.

Скільки вони знають точно? Ілай дивився на нього і намагався читати те, чого Кірбі не казав. Якби знали про модифікацію — ця розмова була б іншою. Інше місце. Інші люди.

— Що вам потрібно? — запитав він.

— Від вас? Те, що завжди. Ваша робота. Ваша присутність і лояльність тут — зараз і до кінця оперативного вікна.

— А жінка?

Перша справжня пауза в цій розмові.

— Пані Стоун надала нам можливість, — сказав генерал.

Ілай відчув, як щось у грудях стягується.

— Яку можливість.

— Вона відмовилася від чипування. Це означає — контрольний зразок чистої реакції без попереднього втручання. Ми розробили модифіковану версію AEGIS. Нам потрібне живе тестування.

Пауза.

— Вона ідеальний зразок.

Ілай дивився на нього.

Він думав, що знає що таке холод. Але це був інший холод — той, що не зовні. Той, що розповзається зсередини й не має температури.

— Ні, — сказав він.

— Докторе 

— Ні. Вона цивільна особа. Без підписаної згоди. Будь-яке тестування на ній — порушення мінімум чотирьох протоколів.

— Протоколи, — сказав Кірбі, — писалися для інших обставин.

Ілай подивився на нього.

Скажи «мирного часу». Скажи — і я відповім.

Але Кірбі не сказав. Він просто дивився — і в цьому погляді не було жорстокості. Тільки виснаження людини, яка робить те, що вважає за необхідне, і давно перестала отримувати від цього задоволення.

— Ви підготуєте технічну частину тестування, — сказав він тихо. — Бо якщо не ви — це зробить хтось інший. Хтось, хто розуміє специфікацію гірше за вас.

— Це шантаж.

— Це реальність.

Ілай сидів.

Він погодився. Тому що розумів: вихід є лише один — залишитися достатньо близько, щоб мати хоч якийсь вплив. Це не план. Це просто відсутність іншого виходу.

— Мені потрібен повний доступ до протоколу тестування, — сказав він.

— Буде.

— І право припинити процедуру, якщо показники виходять за межі безпечного діапазону.

Кірбі подивився на нього. Довго.

— В розумних межах.

«В розумних межах» — формулювання, яке нічого не гарантує і яке вони обоє знали.

— Коли? — запитав Ілай.

— Завтра. Шістнадцята година.

Вони привели його в технічний відсік о дев'ятій вечора.

Протокол чекав на екрані. Він читав повільно — кожен рядок, кожен параметр. Те, що вони розробили без нього, було значно агресивнішим за базову версію. Не просто придушення — пряме перепрограмування реакцій. Страх, довіра, підпорядкування.

Він знизив потужність першого імпульсу на вісімнадцять відсотків. Змінив тривалість. Додав обов'язковий моніторинг серцевого ритму з правом автоматичного переривання.

Технік дивився на нього.

— Генерал Кірбі затвердив інші параметри.

— Генерал Кірбі не є нейрофізіологом, — сказав Ілай рівно. — Я підписую ці.

Технік пішов кудись у коридор.

Ілай дивився на монітор.

Вона вже була там — у кімнаті утримання. Сиділа за столом. Тримала Біблію. Він побачив це одразу.

Вони не забрали її.

Вона читала. Не швидко — так, як читають люди, що знають текст напам'ять, але повертаються, щоб почути.

Він дивився довше, ніж слід.

Ніч у технічному відсіку.

О другій ночі — він, монітори і протокол, який він намагався перетворити на щось менш небезпечне.

Варіанти існували. Він перебирав їх — швидко, по черзі.

Вивести її з будівлі — ні. Зірвати тестування технічно — спробував. Зайшов в інтерфейс і побачив своє виправлення закритим. Чисто. Акуратно. Із підписом його власного коду доступу. Вони чекали. Вони знали.

Три варіанти — три стіни.

Він відклав планшет.

Коли востаннє він їв? Вранці, здається. Або вчора вранці — він уже не міг розібрати. Принесли каву о першій — він відпив половину і забув про неї. Зараз склянка стояла з боку, холодна, з кільцем від осаду на дні.

Він подивився на цю склянку.

Дрібниця. Абсолютно незначна.

Але чомусь саме вона — холодна кава з кільцем осаду — зробила все це реальним так, як не зробила жодна технічна деталь.

Є лише присутність. Бути поруч. Не дати їм зробити більше, ніж дозволено.

Це не план.

Але це все, що залишилося.

Ранок прийшов без сонця.

Реа зайшла у відсік о дев'ятій — і Ілай побачив її обличчя ще до того, як вона щось сказала.

— Чень, — сказав він.

Вона зупинилася.