Акт 2. Сцена 1 — Таємна Рада

Ілай мчав по майже пустій дорозі. Вперше йому не було чого доповісти Уряду. Припущення та гіпотези там не мали місця. Всі чекали детальної доповіді, оцінок ризику й пропозицій щодо дій. Телефон раптово перервав його думки.

Добре знайомий номер.Він на мить завагався, але все ж таки відповів.

— Привіт.

Голос.Спокійний.Мʼякий.Занадто спокійний для цього моменту.

— Ти дивишся на них?

— Всі дивляться.

— І що ти бачиш?

Ілай зітхнув.

— Нічого.

— Неправда.

Він зіщулив очі.

— Це поки що за відсутності даних. Але ми їх зберемо.

Голос ледь помітно зітхнув. — Ні, Ілай. 

— Це питання часу.

Він стиснув кермо.

— Ти все ще віриш у Це?

— Я не переставала.

— Навіть зараз, коли Воно з'явилося невідомо для чого?

— Особливо зараз.

Тиша.

— Це справа науки іншого порядку, — сказав він.

— Наука тут ні до чого.

— Це проти логіки.

— А якщо логіка — не все?

Ілай стиснув телефон.

— Ми не можемо пояснити це Богом.

— А ти можеш пояснити Це без Нього?

— …., мабуть, ні, — тихо сказав він.- Принаймні зараз.

І це було правдою. У Ілая не було козирів.

— Тоді, може, проблема не в поясненні?

— А в чому?

— В слуханні.

Він ледь усміхнувся.

— Вони не говорять.

— Можливо, ти не так слухаєш.

Звʼязок обірвався.

Ілай залишився сам.

Він згадав, як вперше почув цей голос. Не через телефон – через стіл. Міська бібліотека пережила Війну незайманою, що у ті роки здавалося справжнім дивом. Більшість людей ходили туди заради старих архівів і ностальгією за минулим. 

Ілай без поспіху ходив між металевих стелажів і відчував запах минулого – звичка, яку він ніколи нікому не пояснював, навіть собі. Інформація на екрані не відчувалась фізично і це головний її недолік. Але книга мала свою вагу і свій характер.Не можна було проскролити повз аргумент, який тобі не подобався. 

Вона сиділа в дальньому кінці читального залу, за столом біля вікна, з книгою, яку він не впізнавав. Справжня книга — товста обкладинка, помітно потерта з тих, що побували в багатьох руках до неї. 

Він сів за два столи від неї. Говорити якось не збирався. Вона першою підвела погляд.

 — Ви дивіться на книгу?

— Я дивлюся, що книги ще когось цікавлять... 

Вона посміхнулася. Ні, не тепло, ще без нього. Швидше, як людина, якій дали несподівану відповідь і яка не знає, що з нею робити. 

— Більшість людей ставляться до них як до артефактів. 

— Більшість людей має рацію. 

- Тоді чому ви тут?

Він озирнувся на стелажі з книгами. Дванадцять тисяч томів, згідно з каталогом. Незамінні. Здебільшого – непрочитані.

 — Я люблю інформацію, яку можна відчувати фізично — сказав він.

Вона на секунду затримала погляд на Ілаю. 

- Я теж. 

Ось так й почалася їх історія. Її звали Віра. Вона вивчала теологію з метою її адаптації у післявоєнних програмах реконструкції, бо вірила, що реконструкція людства має початися насамперед з душі. Вони не підходили один одному за жодним вимірним параметром. Що, як він тепер розумів, і було єдиною причиною, чому це взагалі спрацювало.

Засідання розпочалося о 02:17.

Але насправді воно розпочалося раніше — ще в коридорі, де Ілай почув, як двоє людей сваряться пошепки за зачиненими дверима. Він не розібрав слів. Тільки тон — той, яким говорять люди, що знають одне одного давно і вже давно перестали соромитися.

Коли він увійшов — вони вже сиділи. Дванадцять. Але не так, як буває на офіційних засіданнях — рівно, з теками, з іменними табличками перед собою. Хтось стояв біля стіни зі склянкою в руці. Хтось говорив телефоном і не вимкнув його навіть коли всі зайшли. Єпископ і один із генералів сиділи поруч і, судячи з виразу обличчя єпископа, ця близькість йому не подобалася.

Ілай сів.

Подивився на кімнату.

Ось вони — люди, які вирішуватимуть за всіх інших.

Думка прийшла без іронії. Просто — як факт.

«Голова» встав не одразу — почекав, поки телефонна розмова в кутку не закінчилася. Це зайняло ще сорок секунд. Ніхто не сказав нічого. Але всі дивилися на людину з телефоном — і вона це відчула і вимкнула.

— Дякуємо, що прибули, — сказав «Голова». — Ситуація відома всім. Не витрачаємо час на вступи.

— Яка ситуація? — сказав хтось із задніх рядів. Голос — молодий, трохи роздратований. Ілай обернувся. Пастор з Атланти. Той, якого він раніше прийняв за студента. — Мені сказали, що це консультаційна нарада. Тепер я бачу протокол голосування на екрані.

— Нарада може завершитися голосуванням, — сказав «Голова».

— Це не одне й те саме.