Родинна розвідка

Наступного дня Денис сидів на кухні, наливав собі каву і намагався виглядати так, ніби нічого особливого не сталося.
Але навіть дзеркало на холодильнику видавало його — на обличчі була та сама усмішка, яку не вдавалося приховати.
Він відкрив ноутбук, зробив ковток кави — і саме в цей момент за дверима пролунав знайомий дзвінок.
Короткий, настирливий.
— От тільки не це, — пробурмотів Денис, але вже здогадувався, хто там.
Він відчинив двері — і, звісно, на порозі стояв Іван із донькою Лізою.
Брат тримав у руках коробку з пирогом, а на обличчі мав той самий “ну я ж випадково проїжджав повз” вираз.
— Доброго ранку, — сказав Іван, заходячи всередину без запрошення. — Ми тут були неподалік, вирішили перевірити, чи ти не зник після свого чаювання.
— Ага, — серйозно додала Ліза, ховаючись за його ногу. — Бо якщо ти закохався, то тепер маєш годувати всіх солодким.
— Зрадник, — пробурмотів Денис і розсміявся. — Ви зговорилися.
— Я — з дитиною? — удавано здивувався Іван. — Вона просто відчуває атмосферу.
Денис поставив чашку на стіл і перехрестив руки на грудях.
— Добре, кажи, скільки хвилин ти витримав, перш ніж Марина тебе відправила з розвідкою?
— П’ять, — чесно відповів брат. — Вона сказала: “Їдь, але не будь нав’язливим”.
— І ти одразу взяв дитину для прикриття?
— Так виглядає більш природно, — пояснив Іван, розрізаючи пиріг. — Дитина — це як дипломатичний імунітет.
— Я не імунітет! — обурилася Ліза. — Я секретний агент!
— О, тим краще, — сказав Денис, наливаючи їй сік. — Агент, місія провалена: я живий, здоровий і навіть не планую втечі в Тибет.
— Ааа, значить, зустріч була успішна, — зробив висновок Іван, усміхаючись.
Денис закотив очі, але посміхнувся.
— Якщо це означає, що я не зіпсував усе — тоді так.
— Розповідай, — серйозно сказав брат. — Тільки без своїх “нічого особливого”.
Денис обережно сів, відкинувся на спинку стільця й глянув у вікно.
— Ми сиділи, пили чай, потім гуляли по Дерибасівській. Вона сміялась, говорила… І все було якось… легко. Без пафосу, без напруги.
Іван кивнув.
— І ти все ще усміхаєшся, коли це кажеш.
— Бо вона така… справжня. З нею не хочеться грати ролей.
— Ну от і все, — сказав брат. — Це головна ознака.
Ліза тим часом обережно потягнула шматок пирога й запитала:
— А вона гарна?
— Гарна, — відповів Денис. — Але головне — в неї очі спокійні. Ти дивишся — і тобі теж стає спокійно.
Ліза кивнула серйозно.
— Тоді вона підходить.
Іван засміявся.
— Експертна оцінка отримана. Тепер офіційно дозволено закохуватись.
— Дякую, що ваша родинна рада схвалює, — іронічно відповів Денис.
— І не дякуй, — сказав Іван, згрібаючи крихти. — Просто наступного разу не забудь взяти квіти. Не для ефекту — а щоб показати, що це вже не випадковість.
— Подумай, — додала Ліза, підморгнувши. — І, може, візьми ще вату. Вона ж магічна!
Денис засміявся, потиснув брату руку й, коли вони вже збиралися, сказав:
— Ви, мабуть, перші люди, через яких я не можу просто тихо порадіти.
— Бо ти — наш романтик, — відповів Іван. — Ми тебе знаємо. Якщо в твоєму житті з’явився чай, музика і жінка, — чекай історії.
Двері за ними зачинились, і Денис ще хвилину стояв у тиші, дивлячись на залишки пирога.
Він усміхнувся сам до себе, налив собі чай і подумав:
«Так, здається, історія справді починається».