Просто знайомство

Будильник задзвонив о сьомій.
Софія машинально натиснула “ще п’ять хвилин”, але через двадцять уже стояла перед дзеркалом — із зубною щіткою в роті, розпатланим волоссям і телефоном, який дзвенів на кухні.
— Аля… — пробурмотіла вона крізь шум води. — Ну звісно.
Вона натиснула гучний зв’язок.
— Аля, я ж казала, що вранці я людина з обмеженими функціями, — буркнула Софія, шукаючи другу сережку.
— Тим цікавіше! — весело відповіла Аля. — Ну, розповідай! Як воно було? Він тебе хоч не викрав у свій чайний культ?
Софія розсміялась, змахуючи пензликом рум’яна.
— Майже. Ми просто пили чай.
— Просто пили чай? — Аля зробила такий тон, наче її зараз позбавили фіналу серіалу. — Соф, ти з ним кілька годин сиділа!
— Ми розмовляли. — Софія натягнула светр. — Про чай, музику, дитинство…
— І він не торкнувся твоєї руки? Не запросив на побачення? Не сказав щось типу “з тобою навіть пуер смачніший”?
— Він сказав, що спокій у нього з’явився тільки після зустрічі, — тихо відповіла вона, застібаючи годинник.
На кілька секунд у слухавці запала тиша.
Потім Аля видихнула:
— Ого. Ну це вже не чай. Це філософія.
Софія посміхнулась, заливаючи собі каву в термочашку.
— Знаєш, це був дивний вечір. Ми пили Габу Срібло, Дань Хун Дзінь Я, навіть Кінь Вітру. І кожен чай ніби щось відкривав.
— А ти — відкривала серце, — драматично сказала Аля. — Я все зрозуміла. Ти вже у фазі «легкий трепіт».
— Я у фазі «запізнююсь на роботу», — відповіла Софія, застібаючи пальто.
— Добре, але останнє питання: він гарний?
Софія зупинилась біля дзеркала у передпокої.
Волосся акуратно лежало на плечах, очі світилися по-іншому, ніж учора.
Вона тихо сказала:
— Гарний. Але головне — спокійний. І коли він говорить, здається, що в світі немає нічого зайвого.
— Ага, от і все, — резюмувала Аля. — Я тебе втратила.
— Не драматизуй, — засміялась Софія, натягуючи шарф. — Це просто знайомство.
— Угу. Ага. Просто знайомство, як і «просто чай», — відповіла подруга. — Дзвони ввечері, я хочу продовження.
— Побачимо, — сказала Софія, закриваючи двері.
Вона вийшла на вулицю.
Осіннє повітря торкнулося обличчя, і світ навколо здався м’якшим.
У її руці був той самий шарф — молочно-бежевий, трохи пахнув чаєм і морем.
Софія усміхнулася сама до себе.
Здається, неділі тепер матимуть зовсім інший смак.

День добігав кінця.
Софія повернулась додому, зняла пальто, повісила шарф на гачок і, не роззуваючись, відразу пішла на кухню.
На плиті зашумів чайник, а кішка — уже традиційно — сіла на підвіконня, дивлячись на неї своїм “ти-мені-все-розповіси” поглядом.
— Так, я теж скучила, — сказала Софія, наливаючи собі чай. — І так, день був довгий.
Вона сіла за стіл, відкрила ноутбук, але через кілька хвилин екран телефону засвітився: Аля.
Софія усміхнулася.
— О, почалося…
— Ну що?! — долинуло замість привітання. — Я терпіла весь день, щоб не дзвонити на роботі. Давай, розповідай усе по пунктах!
— Аля, я щойно прийшла… — зітхнула Софія, піднімаючи чашку. — Дай мені хоча б чай заварити.
— Так ти вже його п’єш! — вигукнула подруга. — Я навіть через телефон чую цей твій спокійний “улуновий” голос. Значить, точно щось сталося.
Софія посміхнулась, перемішуючи чай ложкою.
— Нічого особливого. Ми просто гуляли по Дерибасівській.
— Просто гуляли? Софіє, це Одеса, центр, вечір, вогні, музика, цукрова вата, попкорн! Це не “просто” — це романтика третього рівня!
— Аля, — засміялася Софія, — ну справді, все було… просто. Тепло, затишно. Ми сміялися, говорили. Він купив мені вату.
— Боже, — протягнула Аля. — Купив вату. Усе ясно. Це офіційно.
— Офіційно що?
— Що він — не просто “той хлопець із чайної”. Ти про нього говориш і посміхаєшся.
Софія відклала чашку, відчуваючи, як щоки злегка запалали.
— Може, мені просто було приємно, що хтось уважний.
— Ммм, — протягнула подруга. — Так, уважність — це небезпечна риса. Особливо, якщо вона йде в комплекті з посмішкою і чайними метафорами.
— Аля, — сказала Софія, намагаючись не сміятись, — ти як завжди вигадуєш історію раніше, ніж вона почалася.
— Так хтось же мусить тримати романтичну статистику за тебе! — віджартувалась та. — Добре, скажи чесно: ти хочеш побачити його знову?
Софія замовкла.
Вона подивилась у вікно — за склом мерехтіли ліхтарі, десь унизу проїжджали авто, а чай у чашці вже майже охолов.
— Так, — сказала вона нарешті. — Хочу.
Аля видихнула тріумфально:
— Занотовано! Софія офіційно зацікавилась. Мені можна відкривати шампанське.
— Тільки не дзвони мені в неділю зранку, — засміялась Софія. — Якщо ми знову зустрінемось у “Жунь”, я хочу, щоб це сталося природно. Без твоїх прогнозів.
— Добре, добре, — пообіцяла подруга, але голосом, який зовсім не обіцяв спокою. — Хоча, якщо він купить тобі тепер не вату, а тюльпани — це вже буде другий рівень романтики.
— Тоді я тобі напишу сама, — сказала Софія, усміхаючись.
Вони ще трохи поговорили — про дрібниці, про роботу, про кота, який, вочевидь, ревнував до телефону.
Коли Софія нарешті поклала слухавку, у квартирі знову запанувала тиша.
Вона допила чай, подивилась на свій шарф і тихо прошепотіла:
— “Просто знайомство”, ага…
Кішка підняла голову й глянула на неї так, ніби сказала:
“От і я так думаю.”