Обережний романтик

На кухні пахло кавою, ванільними булочками та свіжою білизною — у квартирі Івана завжди стояв цей дивний, але домашній запах.
Марина, його дружина, сиділа біля вікна, чистила яблуко й посміхалася, слухаючи, як чоловіки сперечаються за столом.
Між ними бігала Ліза — у піжамі з котиками, із розтріпаним волоссям і вічним бажанням бути в центрі уваги.
— Дядю Денисе, тримай! — вигукнула вона й кинула йому м’яку іграшку прямо в обличчя.
— Та я ж не воротар, — усміхнувся він, ловлячи кота однією рукою.
— А треба тренуватись! — серйозно відповіла Ліза й знову побігла по колу, залишаючи за собою аромат полуничного шампуню й сміх.
Іван покрутив ложку в чашці, глянув на брата поверх окулярів.
— Ну? — буркнув він. — Ти ж не просто на булочки прийшов, так?
Денис усміхнувся, крутячи ложку в чашці.
— Є трохи історія…
— Я так і знав. — Іван підняв очі. — Якщо ти робиш цей вираз обличчя, значить, або пробив колесо, або закохався. Колесо ціле?
— Ціле..
— Значить, далі по списку.
Марина хихикнула від їхньої розмови, не відриваючись від яблука.
Денис зітхнув і кивнув.
— Є одна дівчина.
Іван підняв брови:
— Нарешті.
— Вона приходить у чайну “Жунь”. Завжди по неділях. Сама. П’є чай, розмовляє з дівчиною за стійкою. Говорить тихо, спокійно… якось інакше. Іноді дивиться у вікно так, ніби бачить не вулицю, а спогади.
Марина ніжно всміхнулася:
— О, це вже звучить серйозно.
— І що далі? — спитав Іван.
— Нічого. Я просто сидів і дивився. Два місяці.
— Два місяці?! — Марина ледь не впустила ніж. — І ти навіть не підійшов?
— Я підійшов, — обережно сказав Денис. — Коли вона забула шарф. Я його віддав… і сказав, що зустрінемось наступних вихідних.
Іван розсміявся.
— І що потім?
— Потім пішов.
Марина прикрила рот долонею, сміючись тихо, щоб не розбудити Лізу, яка саме намагалась напоїти ляльку чаєм із порожньої чашки.
— Денисе, — сказала вона лагідно, — ти романтик. Але дуже обережний романтик.
— Я просто не хотів злякати її, — знизав плечима він. — Вона така… мила. Знаєш, бувають люди, біля яких хочеться говорити тихіше, щоб не зруйнувати атмосферу.
Іван поклав ложку й кивнув.
— Знаю. У мене Марина така була. До першого року шлюбу.
— Іване! — обурено засміялася дружина, легенько штовхнувши його в плече.
Ліза раптом підбігла, потягнула Дениса за рукав і дуже серйозно спитала:
— А ти їй подарунок зробиш?
— Який подарунок?
— Ну, красивий! Як у мультиках. Якщо дівчинка гарна — треба подарувати щось блискуче.
Іван розсміявся.
— От, бачиш, у нас сімейна школа романтики.
— Може, справді щось принеси, — додала Марина вже м’якше. — Не обов’язково дорого. Просто те, що матиме сенс.
Денис на хвилину замислився.
— Може… чай. Інший, не той, що вона п’є завжди. Є суміш «Зустріч» — легка, квіткова. Вона б їй сподобалась.
— Ідеально, — сказала Марина. — І головне — не втечи знову після того, як віддаш.
Іван підняв чашку й лукаво глянув на брата.
— Ну, якщо вона знову забуде шарф — це вже точно знак згори.
Денис усміхнувся, погладив Лізу по голові.
— Побачимо. Але цього разу я не тікатиму.
І Марина, спостерігаючи за ним, тихо сказала чоловікові, коли Денис вийшов у коридор:
— От побачиш, ця дівчина його змінить.
Іван відповів з усмішкою:
— Головне, щоб не довелося міняти йому серце на нове. Він у нас добрий, а добрі завжди найшвидше падають у пастку любові.
З кухні долинуло тихе муркотіння кавомашини, дитячий сміх і теплий запах булочок — той самий, який тепер у Дениса асоціюватиметься з суботнім ранком перед зустріччю.
День почався незвично.
Денис прокинувся без будильника — просто відчуття, що сьогодні щось має статися.
Проміння сонця пробивалося крізь фіранки, а в повітрі пахло свіжим хлібом із булочної під вікном.
Він кілька хвилин лежав, дивлячись у стелю, потім різко сів і сам до себе пробурмотів:
— Це ж просто неділя. Просто чай. Просто… зустріч.
Але навіть у цьому “просто” було забагато хвилювання.
На кухні він увімкнув чайник, глянув у дзеркало на дверцятах шафки й поморщився — зачіска виглядала так, ніби він щойно змагався з подушкою й програв.
Десять хвилин, трохи води, трохи гелю — і здавалося, ніби він взагалі не готувався. Саме цього й прагнув.
Потім — сорочка.
Біла? Занадто офіційно.
Сіра? Сумно.
Врешті обрав темно-синю — «щоб виглядати спокійно, але не байдужо».
Коли Марина вчора жартома сказала, що він «дуже обережний романтик», Денис лише посміхнувся.
Але сьогодні, стоячи перед дзеркалом і втретє перевіряючи комір, він зрозумів — вона мала рацію.
Перед виходом він узяв маленьку коробочку з чаєм — ту саму суміш «Зустріч», обгорнуту тонким папером і перев’язану ниткою. Він вибрав її ще вчора у знайомій крамниці, довго нюхаючи аромати, поки продавець не сказав:
— Якщо це для неї, беріть цей. У ньому — тепло.
Він усміхнувся тоді, але зараз, стоячи у передпокої, чомусь не міг позбутися відчуття, що тримає в руках не просто чай, а щось більше.
Поглянув на годинник — час.
Шарф, куртка, ключі — усе на місці.
Вийшов, зачинив двері, зробив кілька кроків до ліфта… і застиг.
— Чорт, — прошепотів.
Чай.
Він залишив коробочку на столі, поруч із чашкою, у якій остигала кава.
Миттю розвернувся й побіг назад сходами, майже сміючись із себе:
— Ну, герой романів, блін.
Двері зачинилися за ним гучніше, ніж треба.
Кішка сусідки визирнула з коридору й здивовано нявкнула — наче хотіла спитати, куди він так поспішає.
— На побачення, — усміхнувся Денис, нахиляючись, щоб підняти коробочку з чайного аромату. — Хоч і не зізнаюсь у цьому навіть собі.
Він притис чай до грудей і на мить зупинився біля дзеркала.
— Спокійно, — сказав уголос. — Ти ж просто йдеш у “Жунь”. Просто подивитись, чи вона там.
Але всередині щось тихо сміялося з нього самого.
Бо він чудово знав — сьогодні “просто” не буде.