Просто чай. Просто зустріч

Квартира була наповнена м’яким вечірнім світлом.
Софія сиділа на підвіконні, загорнувшись у свій знайомий шарф кольору молочного чаю. Біля неї клубочком вмостилася кішка — руда, розумна, з виразом обличчя, ніби вона вже все бачила на цьому світі.
— Не дивись так, — тихо сказала Софія, відставляючи чашку. — Я ж нічого такого не зробила. Просто поговорила. Ну… майже.
Кішка м’яко муркнула у відповідь, ліниво простягнувши лапу, ніби натякаючи: «звісно, розповідай далі».
Телефон задзеленчав на столі — «Аля ».
Софія, зітхнувши, підняла слухавку і увімкнула гучний зв’язок.
— Ну що, — пролунало знайоме веселе шипіння подруги, — ти мені вже три години тому обіцяла «потім усе розкажу». Я чекаю.
— Та немає чого розповідати, — відмахнулася Софія, дивлячись, як кішка тягнеться носом до парфумів на столі. — Просто… він повернув шарф.
— Просто? — Аля засміялася. — Ти забула річ, він її зберіг, сидів і чекав тебе, потім з’являється, торкається тебе за голову і каже: «зустрінемось на вихідних»? Так, дуже «просто».
— Ну… можливо, — протягнула Софія, намагаючись говорити спокійно. — Може, йому просто здалося ввічливим… не знаю.
— Ага. А я тоді скажу, що коти не вміють маніпулювати. — Аля хмикнула. — Опиши мені його.
— Кого?
— Та не кота ж, Софіє! Хлопця.
Софія усміхнулася, опустивши погляд на кішку. Та в цей момент саме виляла хвостом, наче підтримувала Аліну цікавість.
— Ну… звичайний. Темне волосся, карі очі. — Вона зробила ковток чаю, щоб виграти кілька секунд. — Говорить спокійно. Посміхається часто. І — не знаю… здається, у нього гарні руки.
— Ооо, — протягнула Аля. — Почалося. «Гарні руки» — це симптом!
— Перестань, — Софія засміялася, але щоки їй справді запалали. — Просто… він якийсь… теплий. От і все.
— А ти який чай пила цього разу?
— Той самий, «Я вдома».
— То, може, і не тільки чай тебе туди тягне?
Софія не відповіла. Кішка позіхнула й поклала голову їй на коліна, муркочучи так голосно, що навіть у слухавці чути було легкий гул.
— Гаразд, — нарешті сказала Аля. — У наступну неділю — ти знову йдеш у «Жунь». І не смій тікати, якщо він буде там.
— Подивимось, — тихо сказала Софія, дивлячись у вікно, де вечір поступово зливався з вогнями міста.
— Ні, не «подивимось». Підеш. Я знаю цей твій тон.
— А я знаю тебе, — усміхнулася Софія. — І знаю, що ти все одно мене змусиш.
Вони ще довго сміялися, а потім Аля відключилася, залишивши у кімнаті ту саму приємну тишу, в якій можна було чути навіть, як котяча лапа ковзає по підвіконню.
Софія подивилася на свій шарф, торкнулася пальцями тканини й усміхнулася сама до себе.
— Здається, тепер і справді маю плани на неділю, — прошепотіла вона.
Кішка лише ліниво кліпнула очима, наче мовчки погоджуючись: так, нарешті щось цікаве починається.

Неділя зранку почалася якось надто голосно.
Софія прокинулася раніше, ніж планувала, — кішка штовхала лапою її телефон, який уже втретє дзвонив будильником.
— Та знаю я, знаю, — буркнула вона, зариваючись у подушку. — Просто ще хвилинку...
Але думка «він сказав — зустрінемось» раптом прокинулась у голові й прогнала сон остаточно.
Кішка сиділа на краю ліжка й уважно спостерігала, як Софія встає, потягується, дивиться у дзеркало й намагається зробити вигляд, що сьогодні — звичайний день.
— Просто неділя, — сказала вона вголос, змащуючи кремом обличчя. — Просто чай. Просто... можливо, він там буде.
Вона відкрила шафу — і все «просто» одразу зникло.
На ліжко посипалися светри, сукні, блузки.
— Це занадто святково. Це — як на співбесіду. Це — ніби я тікаю після нічної зміни, — бурмотіла вона, перебираючи речі.
Кішка тим часом зручно вмостилася на шарфі, ніби спеціально, щоб її подразнити.
— Та не лежи на ньому, — зітхнула Софія. — Це ж… — вона зам’ялася, — ну, ти знаєш.
Зрештою вибір упав на світлий светр, джинси й пальто, що пахло кавою й осінню.
Макіяж — легкий, охайний, але над ним вона провозилася добрих сорок хвилин. Кожен мазок туші здавався надто яскравим, кожен відтінок помади — занадто очевидним.
— Головне, щоб виглядало природно, — сказала вона, роблячи вже третю спробу з зачіскою. — Наче я не готувалась цілу годину.
Кішка позіхнула, глянувши на неї з таким виглядом, ніби думала: «ага, дуже природно».
Софія бігала по квартирі — шукала ключі, потім гаманець, потім телефон, потім шарф, який, виявилось, лежав під кішкою.
Вода в чайнику закипіла, вона наливала собі чай і одразу забула про нього. Потім згадала, спробувала, обпекла язика — і розсміялася сама з себе.
— Спокійно, — сказала в дзеркало, беручи сумку. — Це просто неділя. Просто чай.
Але коли вона зачинила двері й ступила на сходи, серце вже билося швидше.
І навіть кішка, що виглянула з вікна, наче знала: сьогодні все буде не просто.