Аромат очікування

Він бачив її не вперше.
Майже два місяці поспіль вона з’являлася у «Жунь» — завжди по неділях, завжди ніби випадково. І щоразу — в інший час.
І щоразу — сама.
Спершу Денис не звертав уваги. Просто звик до облич, які зникають і повертаються, як чайний пар — завжди інші, але схожі. Та ця дівчина мала щось інакше.
Його зачепив її голос. Не гучний, не співучий — тихий, але теплий, як шелест сторінки. Коли вона розмовляла з працівницею, у її словах було щось довірливе, м’яке. Вона не питала — замовляла, як людина, що розуміє ритуал і поважає його.

І ще — те, як вона пила чай. Повільно, обережно, ніби кожен ковток був частиною спогаду.
Іноді він ловив її погляд, коли вона дивилась у вікно — не на людей, не на вулицю, а кудись глибше, ніби там, за склом, ховалося минуле, яке вона не хотіла відпускати.
Іноді їй телефонували — і він чув її легкий сміх. Тихий, короткий, але справжній.
І цей сміх чомусь залишався в ньому надовго — як післясмак гарного чаю.
Вона завжди сиділа за тим самим столиком біля стіни, де на полиці стояв дракончик для церемонії. Поливала його водою, як навчила працівниця, і щоразу усміхалася, коли пара здіймалася вгору.
У ці миті Денис думав, що саме так виглядає спокій — не показний, а справжній.
Минулої неділі він побачив на стільці забутий шарф, м’який, кольору молочного чаю.
Він не знав її імені. Але звик до її присутності настільки, що неділя без неї здавалась порожньою.
Він не торкався його довго. Просто дивився.
Тканина ще зберігала аромат того самого напою, який вона завжди брала — Жоу Гуй “Я вдома”.
Цілий тиждень він думав, чи повернеться вона.
І цього разу прийшов у неділю раніше — значно раніше, ніж звичайно.
Він не хотів упустити момент. Адже вона могла прийти коли завгодно — на світанку, коли чайна ще порожня, або ближче до вечора, коли за вікном повільно згасає світло.
Денис замовив Габу “Срібло”, сів біля вікна, поставив поруч шарф і час від часу переводив погляд до дверей.
Здавалося, що годинник у «Жунь» ішов інакше, ніж у світі за його стінами — повільніше, спокійніше.
І кожного разу, коли двері тихо дзенькали дзвіночком, він ловив себе на тому, що завмирає.

Коли двері відчинилися і в чайну знову просочилося світло вулиці, він одразу її впізнав.
Навіть якби не бачив обличчя — впізнав би по тому, як вона ступає: тихо, наче не хоче турбувати цей спокійний простір.
Вона озирнулась, і Денис відчув, як у грудях щось стислося.
Дві секунди — і вона помітила його.
Він піднявся, навіть не думаючи про це, й рушив назустріч, шарф у руках здавався несподівано легким.
— Ваше? — запитав він, зупинившись зовсім близько.
Її очі піднялися на нього — світлі, трохи розгублені, але з тією щирістю, яку не підробиш.
У ту мить Денис подумав, що вперше бачить її так близько — не крізь відстань між столиками, не відбиття у вікні, а по-справжньому.
І від цього раптом стало смішно й тривожно водночас: настільки вона здавалася милою, що йому хотілося або обережно торкнутися її щоки, або схопити себе за руку, щоб не зробити дурниці.
Він відчув, як кутики його губ самі тягнуться в усмішку.
Їй, здається, теж стало ніяково — вона кивнула, несміливо взяла шарф і прошепотіла:
— Так... дякую.
Денис дивився на неї кілька секунд, і чим довше мовчав, тим більше розумів, що ризикує сказати щось безглузде.
В голові промайнула абсурдна думка — «а що, як я зараз потисну її за щоку, як кішку?»
Він навіть ледь не розсміявся сам до себе.
Замість цього просто нахилився трохи ближче, м’яко поклав долоню їй на голову — короткий, теплий жест, який чомусь здавався природним, — і сказав із усмішкою:
— Зустрінемось на наступних вихідних.
А потім майже одразу зрозумів, що краще зникнути, поки не почав говорити дурниці.
Махнув їй рукою — швидко, легко — і вийшов, перш ніж вона встигла щось відповісти.
Назустріч хлюпнув дощ, але йому це навіть сподобалося.
Свіже повітря пахло чаєм, її парфумами і чимось ще — невизначеним, але теплим, як відчуття після довгоочікуваної зустрічі.
І вже відійшовши кілька кроків від «Жунь», він усміхнувся сам до себе.
Бо вперше за довгий час справді чекав наступної неділі.