Шарф кольору молочного чаю

Вона йшла вузькими одеськими вуличками, що пахли морем, випічкою та перцем із базару. На екрані телефона миготіла позначка: «Жунь. Спробуй — ти ж любиш затишні місця».
Саме так писали їй друзі, і цього разу Софія вирішила справді прислухатися.
Їй давно хотілося тиші. Не кави “на виніс”, не гомону кав’ярень, де всі говорять голосніше, ніж потрібно, а місця, де можна дихати повільно. Де час не тікає — а ллється, як гарячий струмінь у маленький чайник.
Вона йшла, дивлячись на навігацію, й мало не проминула вхід — «Жунь» легко не помітити. Після Asap Bistro і Atelier Food & Crafts, де стоять дерев’яні столики, а повітря пахне обідом і кавою, є непримітні двері, сховані між вітринами.
Там, за ними, — інший світ.
Усередині було тісно, зате надзвичайно затишно. Вузькі полиці заставлені вазочками, фігурками, книжками й дрібницями, які хотілося розглядати годинами. Металеві та дерев’яні картини прикрашали стіни — дивні, теплі, мов із снів. Поруч із китайськими чайниками лежали українські книги, а на полиці виднівся навіть герб, схожий на скандинавський.
Повітря пахло деревом, сухими травами й чимось терпким — запахом, який хочеться вдихнути знову.
— Спробуйте Жоу Гуй “Я вдома”, — порадила жінка за стійкою, коли Софія несміливо озирнулася.
— Гарна назва, — усміхнулася дівчина. — Хочеться вірити, що так і буде.
Жінка принесла усе для церемонії — дерев’яну дошку з жолобком для води, термос, дві крихітні чашки, глиняний чайник для заварювання та скляний для переливання готового настою. На дошці стояла маленька фігурка дракона.
— Його треба поливати, — сказала вона з ледь помітною усмішкою. — Щоб душа чаю не спала.
Софія дивилась, як гаряча вода заливає листя, як пара здіймається над чайником і торкається її обличчя. Вона вдихнула аромат — глибокий, теплий, трохи гіркуватий.
Смак чаю нагадав їй дім: батька, який любив бергамот, і дідуся, котрий щоранку варив каву, поки вікна ще темні. Вона ніби знову чула їхні голоси — сперечання про філософів, про віру, про «як було колись». І зловила себе на думці, що вперше за довгий час просто сидить і дихає.
З того дня «Жунь» став її улюбленим притулком. Вона приходила сюди, коли хотілося мовчати, або просто дивитись, як повільно змінюється світло на стінах.
Одного разу, коли повітря над Одесою пахло дощем і морською вологою, Софія забула у «Жунь» свій шарф — тонкий, кольору молочного чаю, такий самий теплий, як сам напій.
Наступних вихідних вона повернулася. Маленький чайний дім зустрів її звичним затишком — приглушене світло, шепіт води, аромат улунів. І раптом хтось за найближчим столиком підняв голову.
Хлопець, який щойно сидів над чашкою, упізнав її й усміхнувся. Потім підвівся, підійшов, тримаючи знайомий шарф.
— Ваш? — запитав він тихо, обережно простягаючи його, наче щось важливе.
Софія розгубилася. Його очі були теплими, рухи спокійними, а усмішка — такою щирою, що на мить вона забула, як дихати.
Вона кивнула й обережно взяла шарф.
— Так... дякую, — прошепотіла вона, трохи зніяковіло, думаючи, що, мабуть, виглядає надто збентежено.
Шарф пах чаєм — тим самим, першим, «Я вдома». І Софії здалося, що ці двоє слів стали не лише назвою напою, а й відчуттям, яке несподівано оселилося десь поруч із серцем.
Він стояв перед нею, легенько тримаючи край шарфу. Мить тягнулася, ніби сама вирішувала, що має статися далі.
Софія вже хотіла щось сказати — подякувати ще раз, пожартувати, запитати, як його звати, — але слова застрягли між вдихом і серцем.
І саме тоді він раптом нахилився трохи ближче, м’яко поклав долоню їй на голову — обережно, майже невідчутно. Від його дотику по шкірі пробігло тепло, схоже на ранкове сонце після холодної ночі.
— Зустрінемось на наступних вихідних, — сказав він із легкою посмішкою, у якій було і жарт, і щось невловимо щире.
Потім розпрямився, махнув їй рукою — так просто, ніби вони давно знайомі — і вийшов. Двері тихо дзенькнули дзвіночком, і в чайній знову запанувала м’яка тиша.
Лише запах улуну ще довго висів у повітрі, змішуючись із дощем, що стукав у скло. Софія дивилася йому вслід — крізь розмите вікно, де вогні вулиці плавно розтікались, наче акварель.
Їй здавалося, що щойно сталося щось важливе, але надто тихо, щоб це зрозуміти одразу.
— Він тут із самого ранку, — сказала жінка за стійкою, не піднімаючи очей, наливаючи гарячу воду в чайник.
Софія озирнулася.
— Хто?
— Хлопець, що вам шарф повернув. Сидів біля вікна, весь час дивився на двері, ні з ким не говорив. Я навіть подумала, що чекає когось… — вона хитро всміхнулася. — Виявилось, не дарма.
Софія відчула, як щось стислося в грудях — не болісно, а тепло. Вона подивилась на двері, крізь які він щойно вийшов.
Дощ струменів по склу, краплі ковзали вниз повільно, як хвилини, що не хочуть закінчуватись.
Її пальці машинально стискали шарф, а десь глибоко в душі, серед ароматів чаю, народжувалося нове відчуття — очікування.
Таке, як буває лише на початку чогось, що може змінити все.