Кінцівка

Минуло кілька днів. Місто прокидалося у звичному ритмі: люди поспішали на роботу, автобуси гудуть, кафе пахнуть свіжою випічкою. Алія йшла вулицею, ковдру осіннього листя під ногами, і все здавалося знайомим, але водночас трохи іншим.

Блокнот лежав удома на столі, відкритий на останніх записах. Вона більше не очікувала, що там з’являться дивні слова чи символи. Все, що потрібно було сказано, вже було написано.

Вона зупинилася біля парку, подивилася на калюжі, де відбивалося небо, і подумала про тиху магію повсякденності. Не магію блокнота, не чужі сни, а власний внутрішній голос, який тепер чути без допомоги символів і снів.

В її житті не було ні кохання, ні друзів, але це вже не здавалося порожнім. Бути однією було її вибором, її простором, і в ньому вона відчувала себе повною. Кожна крапля дощу, кожен шелест листя — частина її світу, який вона навчилися цінувати.

Вдома вона відкрила блокнот востаннє і написала короткий рядок:

«Тиша після всіх — це не кінець. Це місце, де все нарешті стає собою».

Вона закрила блокнот. Тиша не лякала. Вона більше не шукала відповіді у зовнішньому світі. Вона знала: усе, що їй потрібно, вже тут — у ній самій, у кожному подиху, у кожному слові, яке вона ще напише.
 

Світло заходу заливав кімнату теплим помаранчевим сяйвом. Алія сіла біля вікна, ковток повітря, і вперше за довгий час відчула, що повністю у своїй тиші. Спокій був її. Вона жила у світі, який сама створила, і це виявилося достатньо.

Кінець.