Розділ 5. Коли ніч стає дзеркалом

Алія прокинулася серед ночі, коли місто ще спало, а туман ховав обриси будинків. У кімнаті було темно, але щось пробивалося крізь штори — слабке срібне світло, яке відбивалося від сторінок її блокнота. Вона сіла на ліжку, ковдра злегка сповзла з плечей, і взяла ручку. Її пальці тремтіли від невидимого хвилювання.

Вона перечитала записи останніх днів: сни, символи, фрази, що з’являлися самі. Усі вони наче складали частину великої мозаїки, яку вона не могла зрозуміти. Алія написала:

«Між снами й реальністю є тиша. І там я — справжня».

Тиша навколо не була пустою. Вона відчувала присутність чогось, що неможливо було побачити, але можна було відчути — повільне дихання світу, що зливалося з її власним. Кожен подих блокнота, кожне мерехтіння символів підсвідомо говорили їй, що це не просто сни, а частина її самого «я», частина її пам’яті, яку вона давно втратила.
 

Вона встала й підійшла до дзеркала. Там не було нікого, крім неї, але відображення здалося трохи іншим — м’яким, сріблястим, наче світло проникало в неї зсередини. І тоді вона зрозуміла: це дзеркало не показує інших людей. Воно показує ті частини себе, яких вона ніколи не визнавала.

В кімнаті знову зашумів легкий вітер, хоча вікна були зачинені. Сторінки блокнота злегка ворухнулися, і на одній з них з’явився новий рядок:

«Ти бачиш себе, Алія. І цього достатньо».

Її серце здригнулося. Вона зрозуміла, що не відбувається нічого зовнішнього — усі дивні явища виходять із неї самої. Символи, сни, тиша — це все її власне сприйняття світу, її внутрішня мова, яку вона тепер навчилася слухати.

Вона знову сіла, блокнот на колінах, і написала:

«Мені не потрібен ніхто, щоб відчути цей світ. Я можу бути собою, навіть у тиші».

Повітря стало легшим. Туман за вікном трохи розсіявся, але ніч усе ще залишалася її власною, тихою. Алія закрила очі і відчула, що тепер вона знає: блокнот — не магія, не сторонній вплив, а відображення її самої. І все, що відбувається, — це не небезпека, а нагадування, що вона здатна чути власний голос навіть тоді, коли навколо мовчання.

Востаннє вона переглянула сторінки: слова не зникли, вони не з’являлися без її участі. Вони були частиною неї — її думками, її відчуттями, її тишею. І це було достатньо.

Вона відклала ручку. Зараз ніч не була страшною, і тиша вже не лякала. Вона просто була — і Алія теж була. Сторінки блокнота лежали перед нею, а срібний знак на одній із них тихо мерехтів, немов усміхався.

«Тиша — це не пустота. Це місце, де я живу сама з собою».

І нарешті вона відчула, що знає себе.