Розділ 4. Те, що живе між рядками

Ранок був таким самим, як завжди — туманним і спокійним. Краплі дощу стікали по склу, мовби відмірюючи час. Алія сиділа на підвіконні, загорнувшись у ковдру, і дивилась, як сірість заповнює вулицю. Люди кудись поспішали, закутані в пальта, із  кавою в руках. Їй нікуди було поспішати. Вона давно перестала вірити, що день може принести щось нове.

На столі лежав її блокнот — злегка вологий від учорашнього дощу, коли вона несла його в руці, навіть не ховаючи. На обкладинці лишилася пляма, схожа на відбиток долоні. І все ж вона відкрила його, ніби відкривала двері у власну пам’ять.

На першій сторінці стояв запис учорашньої ночі:

«Мені снився хтось без обличчя. Я чула, як він говорить моїм голосом».

Вона провела пальцем по рядках — чорнило трохи розмилось, але слова залишилися. І від них стало холодно, навіть попри теплу ковдру.

— Може, просто втома, — прошепотіла вона сама до себе. — Просто сни.

Але щось у середині не погоджувалося.

Останнім часом блокнот жив своїм життям. Сторінки іноді були відчинені не там, де вона залишала, а записи виглядали інакше, ніж вона пам’ятала. Спершу вона думала, що це просто помилка, потім — що забуває. Та коли сьогодні побачила фразу, якої точно не писала, вперше по-справжньому злякалася:

«Ти не одна, навіть у тиші».

Слова стояли між її рядками — іншим почерком, ледь нахиленим, ніби поспіхом.

Алія довго вдивлялась у сторінку, намагаючись згадати, чи могла написати це уві сні. Але ж хіба вона коли-небудь писала уві сні?

Вона зачинила блокнот і сіла ближче до вікна, вдихаючи свіже повітря. На небі почало світлішати, крізь хмари пробивалося сонце. Здавалося, воно пробивається не лише крізь хмари — а й крізь неї саму.

І все ж відчуття не покидало — ніби хтось поруч спостерігає. Не страшно, не вороже — просто присутність, м’яка й тиха, як подих.

Вдень вона вирішила пройтися містом. Осіннє повітря пахло вологими каштанами й димом. Люди були зайняті собою — і це, як не дивно, заспокоювало. Їй завжди подобалось бути невидимою у натовпі.

Вона зайшла до маленької книгарні, де пахло старими сторінками та пилом. Продавець, літній чоловік у в’язаному светрі, привітався кивком. Алія пройшлася між полицями, ковзаючи пальцями по корінцях книг. Одна з них випала просто біля її ніг. Вона підняла її — тонкий зошит без назви. Усередині — лише чисті сторінки, окрім першої. На ній було написано:

«Кожна тиша має голос. Потрібно лише навчитися його слухати».

Вона застигла. Почерк — той самий, що й у її блокноті.

Алія тихо поклала зошит назад, зробила крок до дверей — і раптом почула за спиною, як хтось вимовив:

— Ви теж записуєте сни?

Вона озирнулася. На порозі стояв хлопець, трохи старший за неї, з темним волоссям і сірими очима, у руках — такий самий блокнот.

— Інколи, — відповіла вона обережно. — А ви?

— Постійно, — усміхнувся він. — Бо саме сни іноді знають більше, ніж ми самі.

Її серце ледь помітно здригнулося — не від кохання, ні. Від відчуття, що цей момент уже колись був.

Вона вийшла з книгарні, не озираючись. Але коли вдома відкрила свій блокнот, то побачила новий рядок, написаний нижче попередніх:

«Тепер ти його теж побачила».