Розділ 3. Срібний знак

Вранці Алія прокинулась із відчуттям, що між нею й реальністю — тонка плівка. Наче світ став надто тихим, надто чітким. Кожен звук, кожен рух повітря був знайомим, але з відтінком чогось іншого — старішого.

Вона довго дивилася на листок, що лежав біля блокнота. Срібний знак світився ледь помітно, ніби дихав. Якщо придивитися, лінії трохи змінювали форму — не хаотично, а наче відгукуючись на її подих.

Алія не знала, що робити. Логіка казала: сфотографуй, запиши, доведи собі, що це реальність. Але щось у ній противилося — наче той знак не хотів бути збереженим на камеру. Вона все ж піднесла телефон…

І екран залишився чорним. Камера не працювала. Лише тихе мигтіння — і звук, схожий на подих.

Вона закрила телефон і відклала його. Потім відкрила блокнот.

«Я бачила символ знову. Тепер він живий. Що це означає?»

Після кількох секунд на сторінці з’явилися слова, які вона не писала:

«Ти вже знала його значення. Колись. Пам’ятай».

Її пальці стиснулися довкола ручки.

— Хто ти? — прошепотіла вона. — Що я маю згадати?
 

Жодної відповіді.

Тільки легкий холод, що пройшов уздовж хребта.

Вона вирішила діяти.

Відкрила ноутбук і почала шукати символи, знаки, алфавіти, магічні кола — усе, що могло хоч трохи нагадати побачене. Минали години.

Жоден із відомих знаків не збігався. Але в одному старому зображенні — вирізьбленому на бронзовій пластині, датованій XVII століттям — вона побачила щось схоже.

Підпис: «Мітка хранителів снів».

У коментарі до фото — коротке пояснення: символ використовувався в окультних школах Європи як знак тих, хто міг переходити межу між реальністю та світом сновидінь.

Серце вдарило сильніше.

Вона зробила запис:

«Хранителі снів. Можливо, вигадка. Але якщо ні? Якщо сни — не просто сни?»

Поки вона писала, повітря в кімнаті стало густішим. Світло трохи потьмяніло, наче хтось пройшов повз лампу.

Алія відчула легкий поштовх — не зовнішній, а всередині. І тоді згадала: у дитинстві їй часто снилися ті самі сни. Ліс. Озеро. Срібні очі. Голос, що казав: «Ти повинна пам’ятати».

Вона відкрила нову сторінку.

«Я мала ці сни раніше. Завжди однаково: вода, зорі, голос. Це було задовго до всього. Може, знак пов’язаний із цим?»

Коли вона закінчила писати, чорнило почало виблискувати. Сторінка повільно потемніла — і прямо перед її очима проступила нова фраза:

«Ти — не просто спостерігачка. Ти — носійка пам’яті».

Вона відсунулась.

— Пам’яті кого? — прошепотіла.

Світло в кімнаті раптом здригнулося. Вогник свічки, яку вона зберігала з минулого вечора, спалахнув і на мить освітив стіну.

На ній — тінь символу. Величезна, пульсуюча, мов дихає.

Алія стояла нерухомо, доки світло не згасло. Потім кинулася до стіни — порожньо. Але в голові, немов спалах, з’явився образ: давнє місто, ніч, ті самі знаки на дверях і люди, що тримають у руках світлі книги. І серед них — жінка з її очима.

Вона впала на стілець, притиснувши долоні до скронь.

«Це не просто сни. Це спогади».

Сторінка знову відповіла.

«Ти починаєш бачити. Продовжуй. Не бійся того, що прийде».
 

Алія закрила блокнот і довго сиділа в темряві.

Зовні шумів дощ.

А в середині — тиша, що вже не здавалася порожньою.

Коли вона підвелася, помітила: на вікні зсередини проступив той самий знак, немов хтось провів пальцем по запітнілому склу.

І на цей раз він не світився — він пульсував у такт її серцю.