Розділ 2. Символ на листку

Листок лежав посеред столу, мов чиясь тиха відповідь.

Алія не рухалася кілька хвилин, лише дивилася. Він був золотисто-мідний, ще свіжий, ніби тільки впав із дерева. Але посередині чітко виднівся тонкий знак — срібна лінія, що спліталася в химерний візерунок.

Вона торкнулася його кінчиками пальців. Холодний. Справжній. Не видіння. Не сон.

— Хай буде, — сказала вголос, наче намагаючись зменшити напругу. — Може, це просто збіг.

Та серце не вірило. Воно билося швидше, як у той момент, коли щось невідоме вже стоїть поруч, але ти ще не вирішив, утекти чи залишитися.

Вона взяла блокнот і почала писати, не роздумуючи:

«На столі лежить листок. На ньому знак. Той самий, що був у сні. Я не розумію, звідки він узявся. Вікна зачинені, двері теж. Мені не страшно — радше дивно спокійно».

Ручка ковзала сторінкою, ніби сама знала, що писати. І коли Алія закінчила, вона помітила ще кілька слів унизу, дрібні, ледве помітні:

«Ти згадуєш. Продовжуй».

Вона не торкалася паперу після того, як поставила крапку.

Її пальці завмерли.

«Це не можливо», — промайнуло в голові. Але всередині з’явилася дивна впевненість: хтось справді спілкується з нею. Не ззовні, а через сни, через ці записи.

Алія відкрила ноутбук, щоб перевірити символ — може, просто збіг. Вона набрала опис у пошуку: срібна лінія у формі кола з трьома відгалуженнями.

Результати — нуль. Нічого схожого.

Тоді вона спробувала намалювати його від руки у блокноті. Лінії виходили плавні, живі, майже пульсуючі. Вона дивилася на них довго, поки не помітила: сторінка злегка тепла.

Цієї ночі сон повернувся.

Вона стояла посеред лісу. Повітря було густе, холодне, а над головою — зоряне небо, в якому світло вигиналося в той самий знак. Попереду — постать. Невисока, у темному плащі. Вона не бачила обличчя, лише очі, які світилися м’яким сріблом.

— Ти знову пишеш, — промовив голос.

— Хто ти? — запитала вона.

— Той, хто залишив знак.

— Навіщо?

— Щоб ти згадала, ким була.

Вітер зірвав із її волосся кілька пасм, і в ту мить вона побачила себе — але ніби в іншому житті. Серед того ж лісу, з блокнотом у руках, у якому світилися слова, написані світлом, а не чорнилом.

Вона прокинулась різко, вдихнувши повітря, наче після занурення. Серце калатало. На лівій долоні — слабкий відблиск срібного пилу.

Вона піднесла руку до світла — і пил розсипався, щойно вона моргнула.

Запис:
 

«Сон. Ліс. Тінь. Очі зі сріблом. Каже, що я маю щось згадати. Але що саме? І чому через сни?»

Весь день Алія відчувала дивну втому. Наче її думки були не лише її. Кожен звук здавався гучнішим, кольори — яскравішими. Вона помічала деталі, які раніше проходили повз: як тріскає гілка під ногою перехожого, як світло ліхтаря відбивається в калюжі точнісінько в формі того самого символу.

Надвечір вона знову взяла блокнот.

На останній сторінці — кілька нових рядків.

«Ти наближаєшся. Не бійся. Коли настане ніч — запали свічку. Вона відкриє шлях».

Алія відклала блокнот, подивилася на вікно. Знову дощ.

Вона не знала, що робити: злякатися чи зробити, як сказано. І все ж, коли небо почорніло, вона запалила свічку.

Полум’я хиталося, відкидаючи м’яке світло на стіни.

А тоді — стало нерухомим.

Повітря ніби застигло. І в цій нерухомості вона побачила в полум’ї відблиск — той самий знак, що на листку.

Свічка спалахнула яскравіше, і кімната на мить зникла.

Вона стояла знову в лісі, босоніж, з блокнотом у руках.

На сторінках — слова, які вона ще не писала, але вже знала напам’ять:

«Те, що ти шукаєш, не зовні. Воно всередині тебе. Ти пам’ятаєш, просто не дозволяєш собі згадати».

Коли вона прокинулася, свічка догоріла. На столі знову лежав листок — тепер інший, темніший.

І знак на ньому світився.