Розділ 1. Тиша після дощу

Ранок був тихим, аж неприродно спокійним. Дощ закінчився ще вночі, але вікна досі вкривалися дрібними краплями, що тремтіли при кожному подиху вітру. Алія сиділа біля підвіконня, загорнувшись у теплу ковдру, і спостерігала, як світ повільно прокидається.

У її руках — блокнот із м’якою шоколадною обкладинкою. Не щоденник, ні. Вона не любила це слово — надто банальне, занадто сентиментальне. Це був радше її сховок: місце, де вона дозволяла собі бути справжньою.

Тут не було планів на день, лише думки, фрази, уривки снів, почуття, що ніколи не вимовлялися вголос.

На першій сторінці — запис, зроблений кілька місяців тому:

«Я не шукаю любові. Вона забирає спокій, а спокій — це все, що в мене є».

Тоді їй здавалося, що ці слова — просто констатація. Тепер — майже обітниця.

Вона відкрила чисту сторінку й провела пальцем по паперу. Цей рух завжди заспокоював. Вона взяла ручку і написала:

«Сьогодні тиша після дощу. Вона дивна. Важка. Наче дихає».

На мить здалося, що повітря справді стало щільнішим. Десь у далині проїхала машина, почувся гавкіт собаки — і знову тиша.

Алія відклала ручку, спостерігаючи, як слова поступово вбираються в папір.
 

Її життя давно стало передбачуваним. Вона працювала з дому — переклади, редагування, іноді статті. Люди навколо мінялися, а вона залишалася тією самою: спокійною, мов осінній ранок. Їй не потрібні були зустрічі, компанії, чиїсь сповіді. Вона мала своє — думки, каву, музику, і цей блокнот, що розумів її краще, ніж будь-хто.

Але сьогодні було інакше.

Відчуття, ніби хтось дивиться. Не з вікна, не з темряви, а глибше — просто зсередини.

Вона зробила ще один запис:
 

«Мені здається, що за мною спостерігають. Але це не страх. Це цікавість».

Коли ручка торкнулась паперу, вона помітила — на попередній сторінці з’явилася фраза, якої вона не писала.

«Я спостерігаю не для того, щоб лякати. Я хочу, щоб ти згадала».

Почерк тонкий, не її.

Алія завмерла, ковтнула повітря. Пальці тремтіли. Вона перевернула сторінки — решта чисті. Повернулась до тієї фрази — чорнило вбралося в папір, як справжнє. Не наклеєно, не надруковано.

— Мені це сниться, — шепнула вона.
 

Вона взяла іншу ручку й написала нижче:

«Хто ти?»

І чекала. Хвилину. Дві. П’ять.

Нічого.

Її серце трохи заспокоїлося. Напевно, просто втома. Або вона сама, не пам’ятаючи, щось дописала колись раніше.

Та коли вона перевернула сторінку — там знову були слова.

«Ти вже питала. Але щоразу забуваєш».

Алія відсунулась від стола. Усередині все похололо. Вона дивилася на ці слова, не розуміючи — чи це реальність, чи продовження її снів, які останнім часом ставали надто виразними.

Вона часто бачила їх — сни без облич, але з відчуттями. Там була музика, якої не існує, і голос, який кликав по імені.

«Аліє… пам’ятай».

Вона схопила блокнот і швидко записала, щоб не забути:

«Той самий голос. Як і вчора. Каже, що я маю щось згадати. Але що?»

Її дихання сповільнилося. Вона намагалася зосередитись, згадати хоч щось — обличчя, місце, звук. Але в голові була лише біла порожнеча, як світанковий туман.

Вона закрила блокнот і піднесла його до грудей. Цей зошит став її єдиною ниткою до самої себе.

І все ж, десь глибоко всередині, прокинулося відчуття, що хтось читає її записи разом із нею.

Коли вечір опустився на місто, Алія запалила свічку — просто, щоб не сидіти в темряві. Вогонь хитався, малюючи на стінах тіні. Вона відкрила блокнот востаннє того дня, щоб записати:

«Я не боюся. Але якщо хтось дійсно є… хай залишить знак».

Вона поклала ручку, видихнула, вимкнула музику й лягла.

А вранці, коли світло пробилось крізь штори, на її столі лежав листок клена.

Посередині — тонкий срібний символ.

Той самий, який вона бачила уві сні.