57. Старий лист, підписаний твоїм почерком

Костянтин ніколи не писав листів. Навіть у школі — завжди клавіатура, телефон, нотатки в хмарі. Але однієї п’ятниці, повертаючись із роботи, він відкрив поштову скриньку — і побачив конверт кольору старого пергаменту, пожовклий, зі злипленими краями. Без марок. Без штампу.

На звороті — великими, чіткими літерами було написано: “КОСТЯНТИН. ЛИШЕ ТОБІ.”

Почерк був… його. Точнісінько як у старих шкільних зошитах.

Вдома він розкрив конверт. Усередині — один аркуш. Угорі:
“Не виходь у неділю.”

А далі — повний текст, написаний його власним стилем. Почерк, що згинав літери, як він завжди це робив. Але Костянтин нічого такого не писав.

У листі говорилось про подію: “У неділю, 17:34, хтось постукає в двері. Якщо відкриєш — все зміниться. Не відкривай. Залишайся в кімнаті. Не відповідай на дзвінки. Не дихай біля дверей.”

Він посміявся. Покрутив лист — на звороті нічого. Але в його серці вже поселилась тріщина.

У неділю він все ж залишився вдома. Просто, щоб посміятись з себе. Дивився фільм, пив чай. І рівно о 17:34 — стукіт у двері.

Три короткі удари.

Костянтин застиг. Згадав кожне слово з листа.

— Хто там? — спитав.
Тиша.

— Може, сусіди?

І тоді знову: стукіт. Але цього разу… з іншого боку квартири. Ніби хтось стояв біля вікна, потім біля ванної. Потім знову біля вхідних.

І тоді прийшло SMS:
“Відчини. Ти ж сам писав.”

Він викинув телефон, взяв лист — і побачив новий рядок унизу, написаний тією ж рукою:
“Тепер я знаю, що ти мене читаєш.”