54. Письмовий стіл, що ховає чужі записи

Юлія купила старий письмовий стіл на OLX. Власник сказав, що він дістався йому у спадок, але стояв без діла. Стіл був важкий, дерев’яний, із глибокими шухлядами, що скрипіли на дотик, і металевими ручками у формі кігтів. Виглядав ефектно — ідеально для її робочого куточка.

У перший день вона помітила: у правій шухляді — старий папірець. Напис зниклий, але виднілось: “ти вже майже”. Юлія посміялась, подумала — залишки старого блокнота.

Та наступного ранку, коли сіла працювати — у тій самій шухляді лежала інша записка:
“Не пиши, коли чуєш кроки.”

Папір був такий самий — жовтий, з ламким краєм. Але вона знала: вчора там нічого не було. У квартирі вона жила сама.

Наступного дня — нова.
“Кожне слово залишає слід. Він уже поруч.”

Цього разу Юлія злякалась. Викинула всі папери, витягла шухляду, перевірила дно — нічого. Але вночі її розбудив звук. Скрип-шурх-шурх… Як коли хтось відкриває шухляду повільно, без світла.

Вранці вона знайшла нову записку — на столі. Не всередині.

“Ти читаєш. Він слухає.”

Вона принесла стіл до коридору, хотіла винести. Але вранці — стіл знову стояв на місці. Як і завжди. А в шухляді — ще один папірець:

“Ти не вивезеш його. Він не дозволить.”

Вона почала записувати все у щоденник. Але після кожного запису — олівцем на її паперах з’являлось те саме: переписане, але змінене. Її слова закінчувались не так, як вона їх писала. Її речення ламались. І кожного разу — щось про “НЬОГО”.

У неділю ввечері вона залишила камеру — і вранці переглянула запис.
Шухляда… відкрилась сама. Аркуш паперу повільно висунувся назовні. А потім… рука. Темна. Вузька. Пальці, схожі на чорнильні смуги, акуратно поклали записку. І зникли.

У записці — лише два слова:
“Ти — черга.”

Юлія залишила квартиру на ніч. Але зранку — в поштовій скриньці був конверт. У ньому — аркуш, на якому її почерк:

“Я вже звикла.”

І позаду нього — ще один:
“Пиши далі. Ми разом.”