53. Вікно, з якого видно інше життя

Після розлучення Артем оселився у старенькій квартирі на третьому поверсі — типовий панельний будинок, вікна виходили на двір, де щоранку вигулювали собак і сміялися діти. Спершу тиша і спокій були порятунком. Але потім — щось змінилось.

Він сидів за столом, працював — і випадково глянув у вікно. Але замість двору побачив… чужий дім. Кам’яний фасад з архітектурою початку ХХ століття, старе балконне коване залізо, за яким стояла жінка у чорному.

Вона не рухалась. Просто дивилась у його бік. Але з тієї сторони, де ніякого будинку не було.

Артем повільно підвівся, підійшов до вікна ближче. Все ще — чужий дім. Але коли він відкрив вікно — почув знайомі звуки: гавкіт, сміх, шум машин. Все, як завжди.

Зачинив — і знову: кам’яний фасад. І жінка. Цього разу вона підняла руку. Немов махала.

Артем подумав, що перевтомився. Але на наступний день усе повторилося. Та тепер будинок у вікні був усередині ночі. Темне небо, освітлене місяцем. І жінка стояла ближче.

Кожного дня — нова сцена. Вікно показувало інше життя. Люди, яких він не знав. Події, що розгортались незалежно від нього. Весілля. Пожежа. Плакала дитина. І завжди — хтось дивився на нього.

Він сфотографував вікно. Але фото показувало звичайний двір. Немов усе, що він бачив — тільки для нього.

Одного разу він вирішив махнути у відповідь. Жінка усміхнулась. І в наступну мить — світло в його кімнаті згасло. Електрика пропала. А коли повернулась — жінки вже не було. Але позаду нього, у дзеркалі… її відображення стояло за його спиною.

Наступного ранку — він забив вікно фанерою. Переїхав у готель.

Але через кілька днів отримав лист — без зворотної адреси.

В конверті — фотографія вікна. Його.
І записка:
“Ми теж бачимо тебе.”